День 8 - нарешті додому

Прокинулись ми найпершими. Ну це зрозуміло чого. Холодно – дискомфортно. Ще й Петро одразу як встав  , вийшов на двір і гукнув нам підніматися. Так хотілось хоча б вмитись, розчесати коси , але такої можливості ми не могли принаймні до вечора. Ну я так думала. Але Петро добра душа виніс нам бутель води, допоміг вмитись -  освіжитись.  Ми по трохи привели себе в порядок.

-Котра година, - запитала в нього я.

- Майже 6, - відказав мені. Усміхнувся.

От як в таку рань можна виглядати нормально? Іншим дали поспати довше ніж зазвичай. Розбудили аж в 6.30. Вони вийшли до нас і нам роздали сніданки. Сьогодні нас балували. В лоточках у кожного було по шматку м’яса та гречаної каші. А ще насипали по жмені різних ягід. А у нас з Ванею взагалі була «обжираловка», бо Кіра свій шматок розділила нам навпіл.  Я їла і мені вже давно не було так смачно!  Нарешті трапеза закінчилась.

Петро вийшов на середину галявини, почав говорити про завдання на останній день: «8 Днів і  майже 8 навичок, які ми повернули  в ваші життя. Ви одна з найкращих груп, яку я мав, тож скажу чесно :мені дуже сумно, що ви зі мною останній день. А він буде узагальнюючим. Ви поєднаєте 6 навичок які у вас вже є і згадаєте про нову – захват.

Ми поїдемо в гори. Нанизу гори  ви розійдетесь кожен по своїй лінії шляху  і власне кажучи почнете підйом догори. А  і приємний бонус : хто прийде першим, той отримає, той отримає приємний бонус від нашої компанії. А ще саме сьогодні «Подорож з сюрпризом» святкує рівно 5 років з дня її заснування. І ви , як єдині, хто саме сьогодні завершує стрес – курс дещо отримаєте. Але про це поговоримо на горі. Все зрозуміло?!»

Ми закивали головами.

« О  і ще забув: ми трохи побудемо там, відпочинемо, а вже о 8 вечора звідси виїжджаємо додому. На збір речей буде мало часу, тож добре згадайте, що і де лежить»

• Ми вас почули, - сказав хтось із команди 4.
• Тоді в дорогу, - відповів він.

Ми всі по черзі зайшли в автобус, посідали на місця. Хвилин з 5 в автобусі стояла тиша. Потім хтось з переду запитав чи може Петро ввімкнути музику. Петро усміхнувся і погодився.  Ми всі сімнадцятеро співали українські - народні. Я була дуже щаслива.

Але ми дуже скоро приїхали, вишикувались на свої лінії. Петро сказав, що наше єдине завдання-  це вилізти на гору. Певно кожен з нас подумав в цей момент, що щось таки тут не так. Але гід сказав «на старт» і ми рушили. А він сів на автомобіль і доїхав туди так. Ще той лінтяй. Гора була не дуже велика, але ..за нашими підрахунками було йти годин 3. Спочатку весело, розмовляли про плани на майбутнє, країни,  які хочемо відвідати і мрії.

 Потім трохи втомились і вирішили не витрачати енергію на балачки. По відчуттях ми пройшли десь половину шляху, коли зрозуміли, що сил вже бракне. Кіра не витримала і лягла прямо на траву. Я сіла поряд. Іван відпочивав стоячи. Ми забулись, що це змагання на приз, просто насолоджувались моментом. Решту часу йшли без зупинок. Коли побачили Петра з табличкою «ТУТ Фініш»  почали бігти.  Він усміхався до нас.

• Вітаю, - сказав він.
• Ми….ми перші?- наважилась запитати Кіра.
• Все вам треба знати. Ідіть он туди, - він показав на галявину, закриту деревами і все дізнаєтесь. Ми швиденько пішли. Там вже була команда 1. Так, прийти першими нам не вдалось.
• Йдіть подивіться який там вид! – сказав хлопець з команди переможців.

Ми мовчки його послухались. Дійшли аж до самого краю. Красу, яку ми побачили не передати словами. І ми відчули той захват, про який рано говорив Петро. Навіть більше – момент щастя, відчуття його тут і зараз.

• Знаєте, я дуже хочу відсвяткувати тут весілля, - сказала я.

Кіра з Ванею спантеличено подивились на мене.

• Та що я такого сказала, те що я сказала, не означає, що це буде завтра.
• То ти даєш твоїм відносинам другий шанс? –  обережно запитала Кіра.
• Скоріше всього так! У всіх тих сварках винною була в першу чергу я.        У мене не було душевного спокою, все летіло шкереберть, навіть на роботі і то були проблеми.
• Добре, що все змінилось, - сказав Ваня, - а ще тепер ти просто мусиш хрестити нашого з Кірою первістка!
• Ну,  Вань- викрикнула Кіра.

Ми  троє  засміялись. Поки ми говорили прийшло ще 2 команди.

Залишилось почекати лише одну і все – останнє завдання завершилось.

• А я все- таки радий, що я прожив тиждень саме так!
• І я, - додала я.
• Повторно!? – зі сміхом в голосі сказала я.
• Тільки в іншому житті

Нарешті прийшла 5 команда, а з нею і Петро.

Ми вже за звичкою , стали в півколо.

• Ну що,  друзі,  - сказав він, -ось і кінець.

У мене на очах навертались сльози, а по тілу йшли мурашки.

• Ці дні були важкими, часто жахливими для вас, але все таки я досягнув чого хотів. Ви знову, як і в далекому дитинстві – щасливі і безтурботні. Зараз поїдемо в будиночки, я віддам вам телефони. На жаль, через деякий час ви знову станете такі як і минулої неділі. Комусь на це піде рік, комусь один день, тиждень. Раджу пам’ятати про наш курс,  звертатись. Ми завжди раді. Що ж…  Живіть…Любіть…А не існуйте.
• Петю, а ти виконаєш обіцянку?!- запитала я.
• Що ж ви все так добре пам’ятаєте, - сказав він,- Так… вчора переговорив з начальством. Докатаю поїздки, які були зі мною заплановані заздалегідь і все… а поки буду шукати нову роботу. В ідеалі дружину, - він усміхнувся, - Все про мене вистачить! Я ж обіцяв подарунки. Команда , яка виграла це змагання отримує путівку на море, а  точніше під Одесу на 7 днів на 6 осіб.  Можете порадитись і вже по приїзду додому скажете мені дату, яка вам підходить. Вибирати можна серед усього липня та серпня.

Ми поплескали в долоні, декілька секунд після них Петро мовчав.

« Але це ще не всі призи! Кожен з вас отримує карпатський чай від нашої агенції, чашку, а ще…поїздку на один день по київській області.»

• Таку  ж дивну як ця?  - наважився запитати Ваня.