Глава 3

Зійшовши на станції районного центру, хвилин сорок чекаю на автобус, який зі скрипом, підстрибуючи домчить мене, по курній дорозі до мальовничого куточка мого дитинства, що причаївся серед квітучих полів. З сумом розглядаю зроблене Катькою фото з якимось чужим хлопцем. І розумію, що боюся. Боюся здатися невдахою, заявившись з цим жалюгідним виправданням, мовляв, особисте життя б'є ключем, просто так склалася ситуація, милий загруз у справах. Боюся пробрехатись. Боюся повірити у власну брехню і розчаруватися у собі. Я страшенно за ними усіма скучила, але не знаю, як тепер поводити себе з сестрою, адже мама не знає про нашу сварку з Софією. Взагалі не уявляю, як пройдуть ці свята, але відчуваю - я це надовго запам'ятаю!

Дійти пішки до будинку від зупинки через три вулиці не складно, тим більше я взяла мінімум речей. Зате поки йшла згадала своє босоноге дитинство і мої думки потроху заповнилися теплотою і безтурботною радістю. Тато зустрічає мене біля хвіртки, мабуть хвилин сорок вже як виглядає. Дивлячись на те, що я сама, його обличчя здивовано витягується. Я тільки встигаю відкрити рота, як мій телефон пискнув повідомленням:

«Буду близько дванадцятої». Від Івана.

- Привіт, тату! - кидаюся його обіймати. - Як же приємно повернутися до рідної домівки! Сумувала та скучала словами не передати. Всі вже в зборі?

- Здрастуй, моє сонечко, - обійми батька все ще міцні. - Тільки вас чекаємо. Але бачу, що ти сама.

- Він трохи затримається, у нього справи. Обіцяв до обіду бути, - швиденько кидаю у відповідь, але розумію, що так просто цю тему не зам'яти. - Підемо швидше до хати, хочу маму побачити!

Довгі обнімашки з мамою, сльози, усмішки і поцілунки. З мамою завжди тільки так, купа емоцій. І вже бачу питання в її очах.

- Моя половинка нагряне трохи пізніше. Справи затримали, - видихаю я, винувато підгортаючи губи. 

«Моя половинка», господи боже, це ж треба, навіть звучить дико в моєму виконанні.

 - Як ти, мамуню? Як самопочуття? Всю дорогу про тебе думала.

- Більш менш, мої дівчатка вдома, та ще й з такими новинами, я від щастя не ходжу, а літаю, і навіть не відчуваю, де у мене те серце знаходиться. Ну, проходь, моя бусинка, там у вітальні вже Софійка зі своїм кавалером, воркує до нього наче горлиця.

Стискаю і розтискаю вмить похололі долоньки, розтягую в усмішці тремтячі губи і ... входжу до вітальні. Софія сидить в кріслі з видом моделі готової до фотосесії. Мабуть в салоні простирчала годин п'ять, чергове модне фарбування, манікюр, макіяж. Про сукню я взагалі мовчу. Цікаво, кого вона в нашому селі зібралася вразити? Кинути виклик індикам? Грицько, їхній ватажок, як раз з сараю визирав, коли я до будинку заходила. 

Ох, хай мене вкрадуть, а хлопець її, мабуть, з того ж модельного агентства! Такий собі доглянутий нарцис, видно по виразу обличчя, що красень ціну собі не складе. І тут я така, в звичайних джинсах, футболці, волосся зав'язане в звичайний хвіст та вії трохи підфарбовані. Разючий контраст. Аж зніяковіла від такої сліпучої краси.

- Привіт, - спочатку дивлюся на сестричку, потім на її вилизаного в сучасному стилі мажора, з доглянутою брутальною борідкою. Звісно, куди ж зараз без бороди. - Не сумуєте?

- О, привіт! - модель пожвавилася і вийшла з образу. - Знайомся, це Назар. Мама говорила, що ти приїдеш з хлопцем? - і цій не терпиться побачити кого ж Дашка собі в женихи відхопила.

- Він наздожене, - ввічливо киваю цьому Назару, який зовсім не підходить до домашньої простої обстановки. Та він і сам, я бачу, ніби не в своїй тарілці, як інопланетянин. Як такий красунчик взагалі зважився приїхати в село? Видно, Софія йому сім мішків гречаної вовни наобіцяла, голову запаморочила, а коли він опам'ятався було вже пізно.

- Ну, поки ви тут собою кімнату прикрашаєте, піду мамі допоможу, - вирішила я змитися на кухню. Тому що не завжди знаєш що сказати і з чого почати розмову, а лицемірні кривляння я терпіти не можу, тому краще я потім поспілкуюся з ними при свідках.

- Мамуню, говори що робити, я вся в твоєму розпорядженні! - хапаю я фартух. – Перепрошую, одну хвилинку, забула дещо важливе зробити! - згадую, що Катька чекає на дзвінок і вискакую з хати, подалі від батьківських вух та в пошуках зв’язку. Хоча б не довелося на сарай дертися. А ні, пощастило, сьогодні ловить біля батькових кущів винограду.

- Ти як, жива і неушкоджена? - кричить у слухавку Катька, намагаючись перекричати радіо в машині. - Сестричка теж мабуть з хлопцем «на всі сто» примчала?

- Як ти здогадалася? - уїдливо скривилася я. - Майже всі в зборі. Іван обіцяв під'їхати. Сподіваюся, я переживу ці три дні і не посивію.

- Думаєш приїде?

- Не маю уявлення, але якщо що - я вже до всього готова.

- Фотки зробиш? Хочу бачити кадри з цієї вистави!

- Обов'язково, фотозвіт буде надано по поверненню, - в цей момент помічаю Софійчиного Аполлона, який преться в туалет і відключаюся. Оце так випробування для столичного парубка – туалет на дворі, як він біднесенький впорається. Чому я сьогодні така зла? Проходячи повз мене з видом, що все повинні цілувати стежки по яким він ходить, Назар зміряв мене прискіпливим поглядом, криво посміхнувшись. Щось він мене не по-доброму нервує. Пара глибоких зітхань і я все-таки наважуюся набрати Івана, при цьому чомусь миттєво почервонівши.