2

Отож день як день, робота, як робота. Все як завжди. Ми підійшли до свого старого ВЛ-80, який вже теж мався б на пенсії спочивати, але через відсутність наявності чогось свіжішого має виконувати роботу.

— Привіт, Володько, – це так його називає Васильович, ніколи не розумів для чого називати машини людськими іменами.

— А чому не Стасик, чи Опанас? – жартома мовив я. — Як чому? То ж ініціали: В – Володимир, Л – Ленін.

— О, то треба його тоді декомунізувати, і вуаля, буде тобі пенсія, а мені відпустка.

— Ага, що-що, а декомунізувати ви всі добре навчилися, а от комунізувати, замість кумунізувати й будувати замість руйнувати...

— Ех, молодьожь, ще скажи.

— І скажу, як треба буде. Добре, давай до роботи, а то балачки тут розпустив.

І що поробиш, він має рацію. Не завжди, звісно, але таки має. Хоча те, що локомотиви пора замінювати чимось новішим і списувати цей старий брухт, теж правда. Але то не наш випадок. Принаймні поки. Тож ми залізли до кабіни. Почали з перевірки. Васильович повмикав все, що необхідно, підкачав повітря, підняв струмоприймач – і гайда. Хоча ні, не все так просто, як здається.

Спочатку ми взяли документи, пройшли медичну комісію і записалися в чергової. Це ж вам не в космос летіти. Тут стратегічний об'єкт інфраструктури держави. Хоча останній все менше діла до цього обʼєкта.

Тож ми потихеньку виїхали з парку і направилися на сортувальну станцію. Там ми заберемо вагони. І помчимо, чи пошморгаємо, в залежності від виданого попередження і допустимих швидкостей на різних ділянках.

Васильовичу не звикати, а от я не дуже радію, коли ми пересуваємося зі швидкістю черепахи чи взагалі стаємо на полустанках під обгін швидкісних, чи по не прийманню станції. Але цього дня, як на диво, в нас була «зелена дорога». Це постійно зелене світло світлофора, що доволі рідко буває. Але нам щастить, мабуть...