3

Так, як дорога в нас була «зелена», то й увага наша розсіялася. Я почав складати в голові черговий пазл:

— Сьогодні день такий хороший, шкода не вистачає грошей... – аж сам посміхнувся.
— Вічно вам чогось не вистачає, – пробурчав Васильович. – Сталіна на вас не вистачає...
— Ой, можна подумати, що ти його бачив, того тирана...
— Та ні, бо вже б давно на пенсії був.
— Ага... Ти ще мене туди відправиш, знаю я вас...

Васильович замовк, не подобається йому, коли я говорю, що не піде він на ту пенсію. І дійсно, навряд, він на неї піде, ну хіба що „попросять”. А в голові, тим часом, пазли й далі складалися в слова, а слова в рядки:

Спереду хмари чорні й холодні.
Вони чекають там нас.
Немов вовки голодні,
Вичікуючи час.
І час прийде з вогнем, і блискавкою вдарить,
Та нам вже байдуже будЕ,
Коли жало болюче вдарить,
А сонце зовсім не зійде...
Прийде тоді колапс і всім кінець...

— Петро, що за пі... – збив мене Васильович, зате в риму. – Ти взагалі дивишся на дорогу?
— А я що, я ніщо, я трохи задумався, збиваєш тут з думки.
— Оно теж якийсь задуманий... теж мало не збили, отак і стаються всі трагедії з-за таких задуманих...

Правду говорить Васильович, тому я лише нахилив голову, але тепер вже пильнував дорогу, а не розглядав хмари. Але як часто буває зі мною, коли зайнятий і не маєш змоги записати, то рядки прямо в чергу стають.

Збивають з думок, збивають і підвестися не дають,
І крові гарячої потім струмок закривають.
Та все ж звіту не віддають,
Що все одно вже втрачають.
Втрачають себе, втрачають світи,
Не відають, просто не знають,
Не бачать мети, чи просто...

— Що знов задумався, чи що? – добре, що хоч не кричав.
— Що я знов зробив не так?
— Нічого просто вигляд такий цікавий, захоплений... Тим більше майже доїхали, ще трохи й в будинок відпочинку...
— Так... – настій був зіпсований, бо знов мене збили з думок, хоча... Хоча все одно доїхати нам, мабуть, не судилося... Принаймні поки.