7

Пенсія вщипнув мене, ще й боляче. Таки це не сон, або аж надто реалістичний. Великі люди в прямому і переносному сенсі дивилися на нас і вимагали того, що ми не мали. А саме пояснень, як ми тут опинилися і з якою метою. Добре, що хоч говорили зрозуміло, хоча звісно їхня мова була не геть щоб українська. Щось таке схоже трохи на білоруську, чи що.

Я досі думав, що це якийсь розіграш, але як таке можливо провернути? Побачивши, що від «агентів Вавилону», тобто від нас не вдасться нічого дізнатися, нас відвели в якусь кімнату. Не темниця десь у підземеллі й то вже добре. Тим більш було вікно, через яке потрапляло світло, і через яке відкривався вид на місто.

Дивне місто, я вам скажу. По краях його виднівся мур. Та й місто якесь, орієнтоване на середину. Всі дороги вели сюди. Десь я вже таке бачив. Ах, точно на каналі «Другая история». Там розповідалося про кріпості-зірки. Оце так занесло. Виходить, що ми в далекому минулому, але як? І головне, як повернутися? Я роздумував, а Васильович знайшов щось схоже на диван і влігся.

— Війна війною, а сон по розпорядку? – мовив я.

— Щось таке. Я нічого не розумію. Що з нами відбувається?

— Якби ж я сам знав. Але здається занесло нас в далеке минуле. В камʼяний вік, – я засміявся, бо ж дійсно все мало вигляд, ніби воно зроблене з каменю, але точно не камʼяним інструментом.

— Можливо... – набундючений Васильович не дуже розвеселився з мого жарту, ну й нехай. Принаймні я спробував.

Я підійшов до вікна. Так це не наші звичні склопакети. Тут явно товщина була більша, та й міцності сумнівів не було. Та й розбити не було чим, крім того, не було і сенсу. По перше ми були високо, по друге куди тікати уявлення не було, по третє ми ж не випадково тут. Треба розібратися. А поки, як завжди мої думки розбавилися новими рядками.

Потрапили куди, не маю я поняття,

Ця клята блискавка, розбила час.

Якесь прокляття,

Якось занесло сюди нас...