Поетка

Зболена душа

І більше вірш не перетне мої уста,
Бо ти пішов і я тепер пуста!
Роздягнута наскрізно, догола
Стоїть душа моя як осені пора.
Безбарвна вже, посмучена дощем,
Немає того, хто би став плащем.
Посмучена і болісно зболіла,
Здається, що взяла б і полетіла!
Не в небо, тільки каменем в пітьму.
Ніхто не знайде її ледь живу,
Ніхто не порятує і не треба –
Вона вже не шукає того неба,
Що раз пізнала і навік затвердла…
Чи може краще вже… «померла»?
Ні, ще жива. Ще жевріє надія.
Та що? Відродження – то мрія.
Розпука, гореч вікова – це все
Потоком життєвИм її несе.

16.08.2020

Людмила Гончарова

Подобається

#2452 в Різне
#620 в Поезія

У тексті є: переживання, перше кохання, поезія кохання

Відредаговано: 10.07.2022

Додати до бібліотеки

Поскаржитись