9.

9. 

перекинуті мости 

через виблиски і блиски!

чути поскрипи мостин

юрмо-скупченого дійства...

в блискавицях далечінь

кличе окликом гортанним...

чи починок чи почин -

пада в розпачу останній,

не дотягнеться нестямний 

у коловертню до кіл,

до коліс що білі спиці...

палять очі наче сіль

сонця коси променисті.

сміх червоний зоряниці

дзвінко їде в колісниці,

що запряженая цугом -

чути постуки копит

і веселий вітер дмуха

насторожуючи вуха,

до зеніту часів стук

потягнувся мов серпанок

в синій танучі імлі...

і не бачити, не чути

крізь хихикання прощання -

як зникаючи зітхнув

чорний сутінок останній,

розкидаючи безладно

роси світлі по землі...

10.

на белебні берега настил овальний - мастильно намощений

міста поміст

тут голови сунуть під оплеск овацій і ріжуть без візи

під вереск і писк

одрізане тіло кладуть до кишені, як кладуть окрушину 

у носовик

таємно показують кажучи жахно

- ...свічки запаліть... -

в кружало закочують тіло усміхнене, чхають в долоню

за браком хусток

і стримно зітхнувши заплющують очі, осану співають

про себе в умі

а потім навшпиньках розходяться, стиха шепочучи щось

по кутках...по кутках...

зберуться потайки на рогу всіх вулиць з обличчями злими

і пострілом рот

і мружачи око - смакуючи! - цілять більярдною кулею

нижче пупа...

остання потала і мука остання...з останньої сили плисти

вже несила -

душі твоїй душно! душі твоїй тяжко у колі солоному

холоду моря... 

що буде, те й буде - забуде розбудиш...

пливи без оглядки...

пливи ж но...пливи!!!..

11. ...навіщо?..

від танення снігу вологе повітря

волого і свіжо віє в обличчя...

ховаючи голову в плечі

малеча Всесвіту, я -

кома, ніщо, маленя! -

стурбований побутом

йду із запитливим поглядом,

із запитанням - що на мене чекає?..

що буде там далі?..

чи далі осяйні?...чи далі-жалі?..

видихує вітер і видихає

мої запитання сакраментальні...

...я - поспішаю у зламаність побуту

з крихкістю літ...і світ мормоном завис наді мною,

малюючи ціль на спині мені біло і... -

ось уже постріл!

нема, мене вбито -

мене викрали в мене,

з буття мене витягли,

вклали у тлін, на віки...в забуття...

...нічого не знаю!

я - поспішаю!!!..

відчай у відчаю тістом зростає.

поспіх марнот, що затемнює зір,

згарок від згарища мрій залишає,

болісно димом задмухує в душу...

а там, в далині на вихолцях срібного сну

гойдається вітер - невільник стихій

звіює попіл з руїн моїх мрій,

сміється в обличчя моє закіптюжене

і язичищем могутнього дзвона

у дзвон колотає...

стривожений дзвоном на дзвін поспішаю...

спішу я...спішу...а навіщо?... - не знаю...