11.

14.

вчинок

коли у народу немає душі

він йде до сусіднього

і за гроші купує її -

він, котрий без душі...

(В. Хлєбніков, "Па-люди")

крізь потріскані скельця старих окулярів моїх

розгледів я сонце що сходить -

і то було зовсім не сонце,

а різні у безлічі скалки,

розкидані райдуг уламки

сяяли в скельцях потрісканих

давніх-давніх старих окулярів моїх...

крізь віти безлисті реліктові лісу

глянув у небо - побачив розтрощену цілісність,

синю безмежність у зморшках і тріщинах

побачив крізь віти безлисті реліктові лісу

в безобріях неба...

у буття зазирнув я крізь пальці

перед очима схрещених рук -

і побачив у людстві людину

і тисняву тіл в нескінченній численності

бачив я між пальцями

перед очима схрещених рук...

і відпустив я у подорож поглядом душу

крізь потріскані скельця старих окулярів,

крізь віти безлисті реліктові лісу,

крізь пальці перед очима схрещених рук... -

і одразу осліп і оглух, онімів і посивів як лунь,

загубився й розтанув... -

я зник у безмежній тиші самотності,

знищений Всесвітом вмить швидкоплинно.

байдужим прощанням вслід мандрам моєї душі

сяяли дзвонами-сміхами зорі,

шлях зачинили мені з небуття, у повернення долі... -

раділи бурхливо у тимчасовості

власної

вічності...

15.

зашморг

кільцем вогненним,

підвішеним до гілочки осики,

гойдається життя із ранку в ніч.

із ранку в ніч воно нагадує про себе

дзиґарикам припнутим до полиці...

щось сталося зі мною, а що?..не розумію.

спочатку став я непотреба,

а потім випхали в непотріб -

дивилися на мене мов крізь шкло -

і в решті став ніхто я.

оце лишилася осика і дзиґарик

припнутий до полиці,

яка вмістилася поміж гілок осики...

всі кажуть - божеволію.

та ні! зима була і густо клала фарбу,

забілювала світ,

зеленим все закреслила весна, а літо...

літо сіяло блавати в жито,

а у пшеницю маки.

осінь все вітрами позривала,

затим дощі...дощі... - потік мого буття

і сльозний вир кохання -

оті дощі так довго лили все,

що ледь не змили душу...

так миють злото люди.

...люди... - щось сталося із ними! а що?..

я так гадаю - божеволіють вони.

петлю намилюють й мені на шию в"яжуть

комірчиком тонким і моцним як воляча жила...

навіщо ж так?!, я сам!

...але про що це я?..куди мене заносить?!..

...була зима...авжеж...та раптом стала осінь,

просила все - щоб я проклав свій шлях

у зорях незліченних,

у плин буття між оберегів щастя -

щоб був лункішим він за шелести дощів у листі...

бо жити у житті так відчайдушно і важко, і марудно...

...щось сталося зі мною, а що?..не знаю...

стою розгублений...і йти не маю сил...