ЕГОЇСТ

                                       ЭГОЇСТ

                                    12.09.2010

____________________________________________

Чому так все трапляється?

Здається,  час вже каяться!..

Тепер, коли пройшли роки

І сиві стали вже батьки

Давайте разом все згадаєм

Як то було: -  Десь там за гаєм

Дзвіночком  голос  той дзвенів

Колись  в серцях  милих  батьків.

Маленькі дітки – янголятка

Росли  як квітки ці малятка…

А виросли – і дзвін той став

Глухим, глухим, глухим…

Не чують дітки ті батьків -

Їм краще   вже  самим…

Як  сталось  так?

Чому   - скажи?

Чому  так соромно мені

І ниє біль  моя в душі…

Хто нас учив, як треба жить

На грішній цій Землі?

Хто нас учив дітей любить -

Не знали ми тоді….

Здається ми були такі

Самі собі - собі…

І жити стали, як могли

Тоді з дітьми одні.

І материнське серце знов

Інстинктом  б’є ключем …

Безмірно любить, все простить

Життя  своє занапастить,

Щоб чадо виросло, від болю

Закриє сина там собою.

Як та тигриця – всіх порве…!

Моє то чадо! Все моє!

А розум десь там озивався

І тихо так собі сміявся 

Над серцем материнським … Що?

То серце винне? Ні! Воно

Так сильно билось і тремтіло

І все горіло… Все горіло…

Воно, як сонце, для людей

Тепло давало для дітей…

І що із того? – Ось! Дивись!

А краще просто: - Помолись!

За те що обпікало душу,

Що гріло сильно.. – Тепер  мушу

Тобі згадати тую днину,

Коли в холодную годину

Сліпило очі дітям ти…

А де, скажи, ті молитви?

Де святість Бога ? Їхні душі

Самі собі росли і мушу

Тепер тобі я нагадать

Що  батька треба величать на «ВИ»!

А , може, ти забула?

Тепер ось май … Що?... Не почула?

Я можу знову повторить,

Що  діток треба так любить

Щоб, там, колись, - в холодну днину

У прокляту, лиху годину

Дитя згадало, що ВОНО

Без батька й матері -  ОДНО!

Що батько  й мама – тільки ВИ!

Тоді ми будемо людьми!

А ти, матуся, -  як учила?

Свою дитину в тую днину…

Тепер  ось  тикають і інші

А потім внуки – теж не ліпші…

Ми ті , що є … і наші душі

Закрили вже давно нам уші.

І ,як раніше, серце  світить

А розум знову  не помітить нас.. .

Вже тепер,  коли душа

Зістарилась … тому  тепла

Так хочеться... І допомоги…

Та що там!  Не чекать підмоги?

Від  егоїстів, що ростили

Кохали, ніжили, пестили

Все що було ми віддали!

Чи правильно робили? – Ні!

О люди! Люди! - Матері!

Хіба не бачите самі:  -

Раніш було , тепер  бач  знову

Серця горіли і потому

Не можна так дітей ростити!

І  навіть…! – Так не можна жити!

Найбільша вартість  у житті -

Не дім, машина, дача – Ні!

Не та бездонна ,глянь,  любов,

Що ось тепер не гріє кров!

Не  ті слова, що медом  л’ються!

А  гірка правда,  щоб проснуться,

Щоб все угледить, зрозуміть…

У ту єдину в житті мить!

Коли наступить світла днина

І вже рахунок по годинах,

Коли життя вже там, далеко…

І в небі десь летить лелека…

Коли  не треба щось прохати -

І ти, старенька, мила мати…

І ти , батяня,  не журись…

Ти не один – ось подивись…!!

Ідуть сини… !! Самі… на поміч!!

Як це приємно !! Пліч  по опліч…!!!

Коли не треба слів подяки…

Коли   в душі цвітуть вже маки…

Що? Не так дітей кохали?

Все пестили? Тепер згадали…

Про душу…, розум… А тоді ?...-

Тоді були ми молоді….

Ніхто нам цього не сказав

І от вам фініш… – Ти згадав?

То ж , хоч тепер,  пенсіонер

Згадай про розум , піонер…!

Тепер ти гірше за дитя

І не цвіте твоє життя!

Тепер ти можеш «жито жати»

І все життя своє згадати!

А мудрість? Де ти забарилась?

Да що там… – просто ти приснилась…

О люди! Люди! Матері!

Згадайте  всі – Ви не одні!

І щоб дитина серце мала

І  благодаттю величала

Щоб Вам, старенькі, не просити -

Із розумом потрібно жити!!

А серце… Хай  воно само

Працює справно  - так дано…

Душа і розум , мудрість   нашу -

Колись на старості побачиш …

Мораль у цим  житті  така –

У вихованні… Все. Пока.