Глава 27. Куди зникла Наталя?

Наталія Суботіна

Вранці в неділю довелося встати о 7-й ранку, важко, але цілком можливо, чого не зробиш заради щастя друга та його майбутньої дружини.

Я одягла синій спортивний костюм, бо підбори в таку рань можуть викликати мігрень і бажання вбивати, волосся зв'язала в косу, підфарбувалася і вискочила на зустріч пригодам.

Далеко піти не вийшло, так як пригоди мене чекали практично біля входу.

Нарешті я спустилася до своєї крихітки, машинки, що так довго і віддано мене чекала на парковці будинку, і тут же отримала по голові тупим важким предметом ... Боляче ... Потім ще один раз, контрольний, і я вирубилася, занурюючись у несвідомість.

Прийшла до тями в якомусь транспорті, що рухається, зв’язана, на задньому сидінні.

- Лоло, я тобі кажу, що ми її не грохнули, треба було сильніше бити, це що тепер ще раз доведеться вбивати? - почула жіночий голос на передньому пасажирському сидінні. Це вони мене по другому колу вбивати збираються? Гей, я проти! Мені одного разу вистачило, а те, що неякісно відпрацювали, то це ваші проблеми! А я хочу жити! Мені ще з Карімовим треба помиритися і протестувати всі види оргазмів з ним. Вцілому мені вмирати не можна! Така краса буде втрачена для світу, це ж блюзнірство!

Але зараз необхідно причаїтися і продовжити прикидатися колодою, може щось корисне дізнаюся.

- Вдруге вбивати не станемо, залишимо на місці, хай з голоду помирає! – внесла пропозицію друга, більш гуманна викрадачка. Оце вже дякую, мій найбільший страх реалізується - помру з голоду.

- Жанно, як гадаєш, ми все зробили чисто? – ага, значить Лола та Жанна, які імена у дівчаток, мене викрали не банальні Каті там, а оригіналки! Швидше за все, імена вигадані, і сидять тут Надька з Лідою, або Галею. Але навіщо їм я?.. Що з мене взяти?.. Може сподіваються бабок викачати з мого тата, то це утопія, може з Карімова… Більше схоже на правду. Лежу, прикидаюсь мертвою далі.

- Звісно! Ми – ідеальні! - оце зарозумілість, навіть мене переплюнули, ніколи себе не вважала ідеальною, а тут відразу дві ідеальні істоти...

- Так їй і треба! Вона худа швабра, довго чекати не доведеться, максимум два дні без їжі і помре! – авторитетно заявляє… Жанна?

Так, обділив Боженька моїх викрадачок інтелектом, навіть я, не особливий знавець біології, розумію, що за два дні від виснаження ніяк не померти, а тут убивці планували вбивство... Херня, а не планування!

Цікаво, куди ми їдемо?

- Жано, дивись, ми майже приїхали, а в тому покинутому гаражі дуже холодно? Може їй солому підстелити чи ганчірку виділити якусь? Все ж таки людина ... - по голові бити, значить можна, а на холодній підлозі кидати ай-ай-ай? Вибірковий гуманізм, однак.

Не знаю чому, але страху не відчувалося зовсім. Ось не викликали в мені ці дві викрадачки тваринного жаху та паніки. За голосом розумію, що досить молоді дівчата, за розмовою, що дилетантки у кримінальному світі, за міркуваннями, ще й не дуже розумні.

Але все одно напружилася я суттєво. Ще б пак, руки і ноги зв’язані, рот заклеєний, обстановка так собі. Ще й везуть у невідомому напрямку.

Дівчатка замовкли, а я намагалася витягнути айфон, що стирчав у штанах. І… майже вийшло, але він упав у салон із кишені. Ех, така надія розвіялася!

Тим часом ми приїхали, лежу, прикидаюсь тюленем, велика і незручна для перенесення.

Вони мене і так, і так намагалися витягнути, потім все ж таки потягли за ноги і я фігачнулась головою об траву ... Знову пощастило! А могло і не бути голодування ... Раз, і немає Наташки.

- Акуратно, тягни її за руки, а я за ноги, - давала команду одна з дівчат.

Я розплющила одне око, потім друге і почала крадькома розглядати викрадачок.

Звичайні середньостатистичні молоді дівчата років 20-23, симпатичні, нічого особливого, на вигляд пристойні. І навіщо я їм здалася?

Принесли, поклали на бетон (і справді, холодний капець). Я зрозуміла, що сенсу приховувати свій бадьорий стан не має зовсім, тому прямо глянула на них.

- Ти прийшла до тями? Як ти? - вигукнула та, що пишніша.

Кивнула і очима показую на скотч, мовляв зніміть, дурні, якщо поговорити хочете.

- Ти кричати не будеш? - друга вступила в наш діалог, майже діалог, я ж мовчала.

Негативно махаю головою, давайте, вже, неприємно так шкіру стягує.

Кричу. Знову кричу. Боляче як!

Дівчина тим часом віддирає скотч, схоже разом із шкірою.

- Боляче! Ви не могли придумати щось гуманніше? Лейкопластир там, або ганчірку в рот запихають. Навіщо малярним скотчем? – командним тоном гаркнула на них. Вони відійшли на півметра. Інтуїтивно. І це я із зав'язаними руками та ногами.

- Вибач, не подумали, - жалісно так відповіла Жанна.

- Що ти перед нею перепрошуєш! Вона наша жертва, ми її вбивати привезли! - розставляє акценти Лола.

- До речі, дівчатка, а що я вам, власне, зробила? За що ви там зі мною? - зацікавлено запитала у викрадачок.

- Ти ще питаєш?! Не розумієш?! - ох і Лола, з нервами взагалі погано, як і з логікою.