Глава 10.  Дядькові секрети

  Я почав вагатися. Всередині заворушилось колюче відчуття. Підсвідомо я здогадувався, що вони запитають мене про це. Звісно, не проігнорують же вони темну історію, в якій фігурувала їх дочка. Але що я їм скажу?

Схоже, Женя опинилась у тій самій ситуації, що і я.

- Ну, справа в тому, що…ее… - пробубонів я, уникаючи погляду Войцеховських. – Ви тільки зрозумійте мене правильно! Женя казала правду.

- Правду? – тітка Люся вражено роззявила рота. Схоже, вона розраховувала зовсім на іншу відповідь. – Ти хочеш сказати, що…

- Так. Ви даремно її сварили. В це важко повірити, я знаю, - я похилив голову в очікуванні лайки та невдоволень.

- Але…але…це звучить дивно! – розвів руками Володимир Миколайович. Марго у нього за спиною здивовано кахикнула.

- Я знаю! Знаю! – у відчаї мовив я. – І мені ніхто не повірив. Ні дід, ні бабуся, ні дядько. Вони взагалі мені бойкот оголосили.

           І тут я відчув на своєму плечі руку тітки Люсі.

- О, бідолашні, схоже, у вас був сильний стрес, - зі співчуттям мовила вона. – Ви перелякались? Невже на вас напала ціла шайка розбишак?

- Шайка розбишак? – перепитав я. «Дурень, ти справді думав, що вони повірять»? – Так, мабуть… Хоча ні. Що я таке кажу? Не було ніякої шайки.

- Денисе, - Володимир Миколайович примружив очі, - ти суперечиш сам собі.

- Пробачте, просто я зараз збитий з пантелику… Все це дійсно було так. Ми мали справу не з простими злочинцями. Коротше кажучи, якби Женя вчасно не втрутилась, той псих убив би мене. Убив би!

           Схоже, тепер ця історія звучала більш переконливо, хоча нікому й не хотілось вірити в реальність такого жахіття. Тітка Люся здавлено пискнула й затулила рота долонею. Марго вражено витріщила очі, а Володимир Миколайович докірливо прошепотів:

- Я з усіх сил намагаюсь тобі повірити...

- Володю, - злякано пробелькотала тітка Люся, - це означає, що…що в нас у селі..? Але такого не буває!

- Треба йти до відділку, - відчеканив чоловік. – Спочатку дочекаємось Женю. Люсю, ти поки чаю завари.

- Володю, подумай, хто повірить у це? Ні, нікому нічого не доведеш. Денисе, хлопчику мій, ти дійсно кажеш правду?

- Так! – наполягав я. Між нами проскочила ледь помітна іскра розуміння. Я боявся її згасити.

- Ох, матінко! Що це могло бути, якщо такого просто не буває? - бідкалась тітка Люся. – Ти впевнений, що вам не привиділось?

- Так! – знову повторив я, а потім, вицідивши краплину мужності, додав: - Якщо вам буде спокійніше, то уявіть, що ні я ні Женя не розповідали вам про ці паранормальні явища.

- Так, Люсю, розтанули вони в повітрі чи ні – це не має значення, - погодився Володимир Миколайович. – Суть в тому, що на них хтось напав. І напав навмисне, з певною метою. Нападника мають спіймати.

            Коли пан і пані Войцеховські розійшлися, ми з Марго залишились самі. Деякий час ми мовчки роздивлялись свої ноги. Схоже, після розказаної мною історії дівчина втратила всю балакучість. Я ж у свою чергу намагався усвідомити, що означає реакція Войцеховських. Мені радіти чи сумувати? Вони повірили чи просто підіграли?

         - Тобі було страшно? – раптом спитала Марго.

         - Було, - неохоче мовив я. – Мені й зараз страшно.

         - Вибач, я, мабуть, не повинна запитувати про це.

         - Нічого. Все добре, - запевнив я її.

- Як тобі у нас?

- Дуже класно.

- Розкажи про себе.

- Ну… - я почухав потилицю. – Мені шістнадцять, я закінчив десятий клас, приїхав із міста, займаюся малюванням…

- Ти художник? А зможеш намалювати мій портрет? – вже більш жваво поцікавилась Марго.

- Ну, думаю, так.

- Чудово! Я завжди про це мріяла! А хто твої батьки?

- Ну, моя мама продає морепродукти, а тато – ремонтує автомобілі.

- Цікаво… - замислилась дівчина. – А чому ти ні про що не запитуєш мене?

- Еее… - я відчув, як мої щоки вкриваються плямами. – Ну, ти теж про себе розкажи…

  - Мені нещодавно виповнилося п'ятнадцять. Найбільше в житті я мрію стати акторкою. Жоден шкільний спектакль не обходиться без моєї участі. Моя вчителька думає, що в мене попереду велике майбутнє!

- А в твоїх батьків які професії? – поцікавився я.

- Тато працює лікарем. А ще він – член Спілки дослідників аномальних явищ. А от мама – його повна протилежність. Вона викладає фізику в нашій школі і заперечує будь-що надприродне.

- Тоді зрозуміло.

- Слухай, - Марго перейшла на шепіт, - а в того злочинця справді є ручне чудовисько?

 Почувши це, я хапнув повітря й закашлявся.

- Ти…ти віриш у те, що сказала Женя? – перепитав я здавленим голосом.

  Проте закінчити розмову нам не вдалося. Гуркіт хвіртки й гавкіт Андерсена звели точку діалогу нанівець. Я все ще вдивлявся в обличчя Марго, намагаючись зрозуміти, чи не пожартувала вона? Сьогодні мене кидало від спустошення до піднесення, від піднесення до спустошення…

 Здаля почувся приглушений голос Володимира Миколайовича:

- Ну нарешті, Борисе! Де ти був?

- Вибач, я затримався на базі, - пролунав втомлений голос дядька.

 «На базі»? – здивувався я.

До альтанки прибігла тітка Люся й почала накривати на стіл. Пиріг на великому підносі був ще гарячим, і з нього виходили клуби прозорого пару. Тієї ж миті в садку з’явилась постать дядька Бориса. Він щось обговорював із Володимиром Миколайовичем, і вигляд у нього був доволі зім’ятий. Після сьогоднішньої сварки в мене не було ніякого бажання з ним перетинатись. Погляд дядька ковзнув по всіх присутніх і раптом зупинився на мені.

- А ти що тут робиш? – здивувався він.

- До Жені прийшов, - я сказав це так просто, ніби знав Женю від самого дитинства.  

- Борисе, у тебе чудовий племінник, - всміхнулась тітка Люся. Вона як раз несла тацю із чайним сервізом.

- Авжеж, увесь в татуся, - прошепотів дядько.