Похмуре Кільце

Розділ 12. «Весела таверна»

Після зустрічі із пані Зоєю я почувався повним бовдуром. Довкола мене розгорталися події, в яких я зовсім нічого не тямив. Я навіть не дивився, куди несуть мене ноги. Моя голова йшла обертом від всіляких здогадок і припущень. Пані Зоя чаклунка! Її справжній дім у Манілі! Тоді навіщо вона три роки жила в нашому світі, прикидаючись пришелепкуватою ворожкою? І яке їй діло до медальйону, який вона підкинула мені на антресоль?

   Але від цих думок мене відволікла гучна музика. Я підвів очі й побачив у кінці вулиці стару похилену будівлю з побитими вікнами. Звідти й доносились гамірні звуки розстроєних музичних інструментів. Біля ганку стояла табличка з намальованою пляшкою та написом «Весела таверна».

«Чудово! Там точно має бути їжа»! – подумав я і задоволено потер руки.

   Я підійшов до будівлі й піднявся на носки, аби зазирнути всередину. Там я побачив жінку у червоній мішкуватій сукні, котра співала під цю музику. Хоча її спів більше нагадував крик кішки, якій наступили на хвоста. Я постукав у двері, і мені відчинив немолодий чоловік у солом’яному капелюсі, в мішкуватому одязі та з товстою цигаркою в зубах. Він дихнув на мене клубом табачного диму, і я закашлявся.

- Чого тобі? – гаркнув він, перекрикуючи пісні зсередини.

- Вибачте, що турбую вас, - я повісив голову та склав руки у благальному жесті. – Чи не дасте ви нещасній сироті шматок хліба?

  Візит до Терди показав мені: якщо хочеш прикинутись тим, ким ти не є, потрібно продумати абсолютно все. Чоловік витріщився на мене і виплюнув цигарку. Мабуть, до нього ще ніколи не приходили просити милостини.

- Ти подивись на нього! – обурено вигукнув він, схопивши мене за плече. – Ти хто такий? Чого тут вештаєшся?

- Ох, пане, змилуйтесь, - вдавано застогнав я. – З тіткою я жив неподалік! Тітка вмерла, їсти нічого! Дайте шматочок хліба.

- У мене зайвого хліба нема. І жебраків я не годую. Якщо хочеш їсти, зароби!

- Я зроблю все, що скажете! Другу добу й крихти в роті не було!

- У моєму закладі купа роботи. Але найбільше відвідувачі скаржаться на брудну підлогу. Якщо вимиєш її, дам тобі великий шматок хліба.  

- Вимити підлогу? – здивувався я, на мить вийшовши з образу. У пам’яті спалахнули слова пані Зої: «Коли будеш мити підлогу, звертай увагу на чоботи».

- Щось не влаштовує? – зверхньо хмикнув чоловік.

- Ні, ні! Я згоден! – кинувся запевняти я.

- Тоді давай заходь! Не затримуй мене! – насупився чоловік і втягнув мене за руку до задимленої таверни.

  Бруднішого й смердючішого приміщення я в житті не бачив! Всередині було дуже тісно, між недбало збитими столами неможливо було пройти. Під стелею клубочився їдкий дим, підлога була всіяна сміттям, залита чимось липким. Скрізь стояли порожні пляшки, сиділи обшарпані люди з червоними носами, дзижчали мухи. Відвідувачі реготали, штовхали один одного, а місцева артистка у червоній сукні продовжувала горланити свою тужливу пісню.

- Матінко, куди я потрапив? – прошепотів я. Мені хотілося скоріше втекти звідси, але назад дороги вже не було. До того ж, тут була можливість дістати нам поживи.

  Господар виніс мені відро води та стару ганчірку.

- Платню отримаєш, коли вимиєш підлогу до блиску, - суворо наказав він. – Якщо надумаєш щось поцупити, я з-під землі тебе дістану і віддам солдатам. Вони як раз розшукують якихось малолітніх втікачів.

- Що Ви, мені чужого не треба… - відмовив я і невтішно відмітив, що про розшук тут уже всі знають.

  За найближчим столом я помітив старенького дідуся з довгою сивою бородою. Він сидів із кухлем якогось гарячого напою та не зводив із мене очей. Я вирішив не звертати на нього уваги, та щойно хотів приступати до роботи, він мене гукнув:

- Хлопчику, підійди-но сюди!

  Я розгублено озирнувся й зробив кілька кроків до його стола.

- Хлопчику, я випадково почув, що ти жебракуєш?

- Еее, - затнувся я. – Можна й так сказати.

- І ти шукаєш підробітки, щоб не голодувати?

- Ну, так.

  Дідусь перехилився через стіл і ледь чутно прошепотів:

- Мене звати Маркіян. І я допомагаю таким, як ти. Якщо тобі раптом знадобиться допомога й нікого буде про неї попросити, приходь до мене. Я живу на березі Єлени, на підступах до Анделл.

- Я зрозумів. Дякую, - кивнув я і поспішив відійти від нього подалі. Який жах! Доводиться брехати людям, що я жебрак.  

  До заходу сонця ми з друзями планували дійти до водоспаду, тому я вирішив робити все дуже швидко. Спочатку взяв віник і почав мести сміття, у якому потопали п’яні відвідувачі. Його назбиралося ціле відро, котре я з огидою виніс на смітник. Потім взявся відтирати бруд, котрий, здавалося, в’ївся у прогнилу підлогу.

  Я повзав між столами з ганчіркою, приводячи підлогу до пристойного вигляду та прокручуючи в голові попередження пані Зої. Брудні черевики місцевих п’яничок весь час зачіпали мене.

- Юначе, не хочеш до нас приєднатися? – реготали одні.

- Обережніше! Не переверни на нас воду! – кричали інші.

  Я зціпив зуби, аби не бовкнути чогось зайвого, і продовжував терти підлогу. Я навіть на їхні обличчя не дивився, бо вони мене дратували. Протираючи поверхню під столами, я бачив тільки їхнє взуття.

   І от, коли мені залишилось відтерти ділянку підлоги у дальній частині приміщення, я помітив дві пари блискучих шкіряних чобіт. Ніхто з міщан не носив такого розкішного взуття, тому я нервово ковтнув, здогадавшись, що це означає. Важкі підошви здалися мені знайомими. «Головне не привертати уваги, - подумав я. – Шкода, що неможливо стати невидимим».

  Затамувавши дихання, я став обережно відповзати до іншого столу, але тієї ж миті над моїм вухом пролунало:

- Агов, а ну підійди до нас!

  У мене заніміли руки. Не можна було показувати, що я їх боюсь. Я повільно піднявся й підійшов до власників шкіряних чобіт. Переді мною сиділи двоє філатівців у чорних уніформах та з гвинтівками за спинами. На столі перед ними стояли порожні чарки та лежали розкладені карти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше