Глава 13. Страх і стихія

    Женя, Марго та Крістіна чекали на нас у лісосмузі. Я розумів, що моя тривала відсутність занепокоїла їх, і вони відправили за мною Артема. Ця думка була нестерпна! Вони мені не довіряли, сумнівались, що я самотужки зможу виконати свою задачу. Хоча…з іншого боку, вони мали рацію. Я не впорався зі своїм завданням, і на додачу знайшов на свою голову купу нових проблем.

- Денисе, Артеме, де ви були так довго? – спитала Марго, коли ми повернулись і, ледве дихаючи, попадали в траву.

- Там філатівці! – прохрипів я, дістаючи з-за пазухи «зароблений» шматок хліба. – Нас скрізь розшукують! Вони гналися за мною!

- Вони тебе впізнали? – жахнулась Женя.

- Ні, справа не в цьому, - віддихуючись мовив я. – Просто…

- Просто наш Денис любить шукати пригоди на одне місце, - втрутився Артем.

  Я кинув на нього роздратований погляд і, вирівнявши дихання, розповів про таверну та її підлого господаря, про солдата Марка, який ледь мене не впізнав та власне про погоню. Про дідуся Маркіяна, котрий вважав мене жебраком і пропонував свою допомогу, я вирішив змовчати.

- Ти вкрав хліб? – вразилась Марго.

-  Я нічого не крав! – обурився я. – Повторюю: я просто забрав його як платню за свою роботу. Усе було чесно!

- Я знав, що тобі нічого не можна довірити! Ти завжди кудись вплутуєшся! - лютував Артем. – Краще б я пішов туди замість тебе.

- От і чудово! Тепер все будеш робити ти! – гаркнув я і віддав йому хліб . – Тримай! Бо мої ненадійні руки обов’язково його загублять!

  Друзі відразу притихли. Дівчата поглянули на мене винуватими очима. Мої брови мимоволі зсувалися до перенісся. Дратувало те, що Артем відразу на мене наїхав! Якби він опинився у такій ситуації, я б із задоволенням на нього подивився!

  Між нами запала гнітюча мовчанка.

  - Якщо ви на мене розсердились, то охолоньте, - озвався Артем. – Я просто виказав свою точку зору.

- Мені здається, чи ти звинувачуєш мене у тому, що я вирішив чесно дістати нам хліба? – розгнівався я.

- Дозволь нагадати, що ти дістав його не надто чесно, - скривився Артем.

- Денис нічого не крав! – раптом заперечила Женя. – Його принизили!

- Ти виправдовуєш його, Євгенко? Зрозумійте, я нічого не маю проти цього…рішучого вчинку. Просто Денису треба було бути обережнішим.

- Але погодься, що ти занадто згустив фарби! – продовжила дівчина. – Чому ж ти туди не пішов? Нащо погодився кидати жереб? Критикувати когось – найлегша справа! Денис не винен, що в тій таверні були солдати, і що її господар так несправедливо поставився до нього.

- Навіщо ти все це розтіяла? – незадоволено спитав я її. – Мені байдуже, що про це думає Артем.

- Справді? – фиркнув хлопець. – Це ти зараз такий розумний. Цікаво, що б ти робив, якби мене там не було.

- Досить! – гаркнула Крістіна. – Ви поводитесь, як малі діти! У нас важлива місія, а ви зриваєте її своїми суперечками! Заспокойтеся обидва! Денисе, у тебе є ще якась важлива інформація?

- Є, - кивнув я, з-під лоба дивлячись на Артема. Артем відповів мені тим самим поглядом. Здавалося, ми хотіли пропалити один в одному дірку.

- Ви що не чули Крістіну? – насупилась Женя. – То що в тебе там за інформація?

  Я перевів подих і розповів їм про відкриття меморіалу чаклунській очільниці, про примусові поклони і про зустріч із пані Зоєю.

- Що? – вигукнула Марго, роззявивши рота. – Пані Зоя тут? І вона чаклунка?! Очманіти! Я не вірю!

   Артем і Крістіна не були знайомі з цією жінкою, тому ми швидко розповіли їм її історію. Крістіна також здивувалась, дізнавшись, що мешканка їхнього світу три роки жила в нашому.

   Коли ми все обговорили, з’їли по окрайцю хліба і трохи охолонули після перепалки, Крістіна наказала рушати далі. Усвідомлюючи, що до Дому милосердя залишився останній ривок, мене охопив ентузіазм. Залишилось уже небагато. Скоро цей жах закінчиться. Скоро ми повернемось додому.

  Невдовзі Маніла залишилась позаду, а попереду височів пагорб, на який ми повинні були здертися. Було дуже спекотно, піт лився з мене струмками, у горлі постійно пересихало… але ми вперто піднімалися вгору. Дуже скоро мій ентузіазм розчинився в утомі та в уявних скаргах. Мені набридла постійна ходьба, постійні переживання, хотілося все кинути.  

  Та потім я взяв себе в руки, зібрав усі сили й уявив довгоочікуваний Дім милосердя. «Я не повинен скаржитись. Дядьку Борису зараз у сто разів гірше. Я маю терпіти заради нього», - переконував себе я. Навіть Марго ще жодного разу не поскаржилась, хоча під час експедиції у Похмурому Кільці для неї це була звична справа.

  Коли ми нарешті піднялися на верхівку пагорба, то вражено ахнули, побачивши краєвид, що звідти відкривався. Внизу зеленіла долина, через яку протікала широка й бурхлива річка. «Єлена», - подумав я. Навколо неї височіли схили, вкриті хвойними деревами, а вдалині виднілися величні гіганти із засніженими верхівками – гори Анделли. Вони зливалися з небом і нагадували примар. У мене перехопило подих від краси цього пейзажу. Мої друзі, зачаровано потупившись у далину, теж випромінювали захват і невловиме благоговіння.

    «Цікаво, карта вже відмітила Манілу галочкою»? – раптом подумав я і торкнувся рукою ременя, де мав висіти чохол. Але його там уже не було. У мене всередині все похололо. Доки друзі милувалися горами, я став панічно озиратися, сподіваючись, що карта загубилась десь неподалік. Але чохла ніде не було, і цей факт ввігнав мене в заціпеніння. «Ой, матінко, що ж я скажу Крістіні»?! – заверещав мій внутрішній голос. «Головою за неї відповідаєш»! – згадались слова Артема. Якщо вони дізнаються, що я її загубив, то вб’ють мене раніше за філатівців!

  Я не наважився сказати їм про це, навіть коли ми пройшли вже більшу частину долини. Берег Єлени поступово піднімався вгору, грунт у нас під ногами змінювався скелястими породами, а сама річка віртуозно віддалялась вниз. Мене розривало відчуття провини, сумління свердлило мене докорами, та я все одно мовчав, сподіваючись, що Крістіна більше не попросить мене дістати карту.