Глава 16. З останніх сил

Ніч у гірській западині можна порівняти з ув’язненням у холодильнику. Єдине, що мене рятувало, - це хутро Оріона, в якому я потонув, притулившись до звіра. Заснути та відпочити мені так і не вдалося. Я весь час думав. Чи допоможе Гірник моїм друзям знайти правильний шлях? Чи не дістануться філатівці Дому милосердя раніше за нас?

  Ці страхи гнітили мене, свердлили мій напружений мозок тисячами свердликів. Це я в усьому винен! Через мене все вийшло з-під котролю! Я завжди усе псую! Мені хотілося кричати від безпорадності і в той же час затулити вуха, аби не чути самого себе.

  Ця ніч і це моє усамітнення можна було порівняти з психологічними тортурами. От тільки катом був я сам. І я нещадно катував себе звинуваченнями та пречитаннями.

  Щойно вершечки віддалених гір блиснули в променях ранкового сонця, я схопився на ноги. На світанку тут стало ще холодніше, моя шкіра вкрилась мурашками, і я вже разів сто пошкодував про свою спалену сорочку.

  І якою ж несподіванкою для мене став знайдений неподалік хутряний жилет. Я не став аналізувати, звідки він тут взявся і хто його залишив. Мені було так холодно, що, здавалося, от-от відмерзнуть кінцівки. Я схопив теплу одежину й швидко в неї загорнувся. І саме тоді з товстого рукава випав зіжмаканий папірець. Я підняв його з землі. «Безіменний мандрівнику! – писалося в записці. – Я показав твоїм горе-друзям шлях до укриття підпільників. І сказав, що це ти так про них печешся. Ти б бачив їхні обличчя, коли вони дізналися, що ти теж туди прямуєш. Тому вони попросили передати тобі якусь теплу одежину, аби ти остаточно не задубів. Авжеж, я б ніколи не погодився тобі допомагати після всієї шкоди, яку ти завдав моїм горам, але сіроока дівчина так слізно просила про тебе попіклуватись, що я здався. Записую на твій рахунок десять перлів як компенсацію за матеріальні й моральні збитки»!

- От тільки не вистачало заборгувати міфічній істоті, - зітхнув я.

  Отже, мої друзі тепер попереджені й знають, що я передумав та намагаюся їх наздогнати.

«Сіроока дівчина так слізно просила про тебе попіклуватись, що я здався». Невже мова йшла про Женю? Мені згадався розпач у її очах, коли я вирішив відбитись від нашого гурту та піти, куди дивитимуться очі. Я згадав, як відчайдушно вмовляв її стрибати з обриву й обіцяв не відпускати її руки…

  Раптом моєї ноги  щось торкнулось. Опустивши очі, я помітив, що Оріон вже прокинувся й штовхає мене носом.

- Доброго ранку, друже! – весело кинув я, сховавши папірець до кишені. – Ну що, будемо продовжувати наш шлях?

  Ми йшли далі. З кожним кроком я відчував шалене тепло, котре випромінювала жилетка, огортаючи моє тіло. Не знаю,чи то була дія хутра, чи такий вплив на мене мало усвідомлення піклування друзів.

  Щоразу звіряючись із картою, я шукав орієнтири, котрі вказували б, що я на правильному шляху. Оріон жваво крокував позаду мене, готовий будь-якої миті підставити спину, якщо мені знову стане зле.

  Грунт під нашими ногами поступово змінювався кам’янистою породою, рослинність біднішала. Де-не-де, на фоні безжиттєвих скелястих пагорбів, зеленіли пригнічені ялини та головіті кущики, схожі на скелети химерних тварин.

  Монети Маркіяна тихо дзвеніли у мене в кишені, і я радів, що від них була хоча б якась користь.

   Десь за годину я став помічати, що все навколо взялося каламуттю. Туман густішав так швидко, що незабаром я відчув себе бідолашним «їжаком», котрий втратив будь-які орієнтири та не бачить навіть власних ніг. Іти кудись наосліп я не наважувався, стежка теж загубилась. Я не розумів, у якому напрямку маю рухатись і в якій точці карти зараз перебуваю.

- Ну от, і треба ж було вляпатись у таку халепу, - зітхнув я, сховавши карту за комір.

  У таких ситуаціях мандрівникам зазвичай подається знак, сигнал, котрий вони мають розпізнати… Невже через вибрики місцевого клімату я втрачу весь свій дорогоцінний час?

  І саме цієї миті вдалині почувся гуркіт. Я закляк на місці, інстинктивно шукаючи який-небудь сховок. Це запросто могли бути вороги, тому я кинувся наосліп, і мені пощастило наткнутись на стовбур старої ялини. Із туману почали виступати тривкі обриси незрозумілого транспорту. Спочатку я вирішив, що це чорна карета філатівців, та потім спростував цю здогадку. Це був і не віз, і не бричка… Скоріше, маленьке шатро на колесах, попереду якого повільно шкандибав віслюк.

  Коли цей дивний транспорт проїжджав повз мене, я став уважно його роздивлятись. Шатро було вкрите тканиною з вишитими зірками. Я припускав, що конструкція насправді яскрава й кольорова, але туман перетворював усі предмети на похмурі чорно-білі видовища. Віслюком керував стрункий кучер у високому блискучому циліндрі. Він куняв у той час, як із шатра чулися жваві голоси.

  «Це що цигани»? – подумалось мені. Та наступної миті я помітив закріплену над колесом табличку з написом «Цирк Альвентум». 

  Я став вагатись. Мене розривали протирічя: бажання попросити допомоги та страх, що це може бути чергова пастка. Оріон почав штовхати мене носом. Я не розумів, як мені діяти. У такому тумані мені не допоможе навіть карта. До того ж, сили покидали мене з кожною секундою, і я не був певен, що самотужки доплентаюсь до місця призначення.  

  Шатро почало зникати у тумані. Часу на роздуми в мене не лишилося, тому я нахилився до Оріона і прошепотів:

- Друже, йди за цим шатром, але тримай від нього певну дистанцію. Якщо це вороги, то я не хочу, аби вони знали про твоє існування. Я покличу тебе, коли знадобиться.

  Оріон слухняно кивнув.

  Вийшовши з-за ялини, я підтюпцем рушив за шатром. Ззаду був причеплений віз із сіном, котрий тягнувся за ним, ніби старий арештант. Тоді мені в голову прийшла нова ідея: причепитися до цього возу і, щойно шатро зупиниться чи прибуде не туди, куди потрібно, ховатися. З кожним кроком сили покидали мене: хутряний жилет чомусь перестав гріти, мене почали бити дрижаки, нестерпно заболіла голова. Ще трохи, і я б гепнувся посеред дороги без тями, тому пришлвидшив крок і з останніх сил дістався возу.