Глава 2 "Непорозуміння"

Лія

Прокидаюсь, коли за вікном знову виє сирена. Якщо не помиляюсь, це втретє за сьогоднішню ніч. І навіть те, що я лягла спати рано, не дозволило мені нормально виспатись. Підводжусь й беру з тумбочки ноутбук, поки він вмикається перевіряю телефон. Якщо тут шоста година ранку, то дома це одинадцята година вечора. Софія ще не спить, тому пишу повідомлення їй.

Я: Америку побачила, з мене достатньо! Заберіть мене додому! — додаю смайлик, щоб вона не сприйняла серйозно і надсилаю. Відповідь отримую майже одразу, в чому навіть не сумнівалась.

Соня: Нарешті ти написала! Ми вже вдома і цілий день чекали на твоє повідомлення! Як ти? Все так погано?

Я: Не погано, але всі чужі. Сьогодні йду на розвідку, потім відзвітую))

Соня: Добре. Пиши мені часто, я чекатиму. На пошті лист від Саші. Цілую, люба! Успіху!

Надсилаю смайлик, що посилає сердечко й відкладаю телефон. Хочеться кави, але продуктів у мене немає ніяких. Відкриваю пошту й читаю лист Олександра. У ньому нічого нового, лише чергові настанови. І коли він тільки все встигає?

Приймаю душ, одягаю джинси й футболку і спускаюсь вниз. Діватись нікуди, потрібно освоюватись. Виходжу на жваву вулицю і йду шукати найближче кафе. Клімат майже не відрізняється від нашого. Теплий початок осені, коли вдень можна ходити у майці, а зранку бажано накинути піджак. Насправді дуже цікаво досліджувати нові місця, спостерігати за людьми й нікуди не поспішати. От якби вони ще всі повільно говорили, було б взагалі чудово.

Кафе знаходиться швидко, бо їх тут повно і на кожному кроці. Всередині пахне випічкою й свіжозвареною кавою. Замовляю собі еспресо і якесь тістечко. Його назва мені ні про що не говорить, тому тицяю пальцем в найгарніший малюнок. Поки несуть каву, роздивляюсь народ всередині. Більшість відвідувачів у офісному вбранні. Скоріше за все, працівники найближчих офісів забігли випити каву перед робочим днем. Згадую, як ми зранку пили каву з Софією, у повній гармонії й спокої. Тепер Софія живе з Олександром, а я тут...

Коли приносять каву, одразу роблю ковток й відчуваю полегшення. Це ж треба бути такою залежною від кави. Тістечко тільки куштую й відставляю на інший бік столу. Не знаю навіщо його замовила, адже зранку майже ніколи не снідаю. Випиваю напій до останньої краплі, розраховуюсь й виходжу надвір. Вирішую трохи прогулятись, але нікуди не звертати, щоб не заблукати.

Доходжу до супермаркету й розумію, що варто купити деякі продукти. Потрібно ж мені чимось харчуватись. Соня он активно опановує кулінарне мистецтво, але я так знущатись з себе не збираюсь, тому купую готові продукти. Всі марки незнайомі, тому обираю на око й дотримуюсь середньої ціни.  Кава, цукор, декілька видів печива, снеки для подолання стресу, два сендвічі, шоколад і морозиво. З голоду не помру, а поїсти чогось нормального можна у кафе, яких повно навколо. Повільно повертаюсь до квартири й випиваю ще одну каву, власного приготування. Решту половину дня не знаю чим себе зайняти, і більшість часу просто відпочиваю, дивлюсь фільм, спостерігаю за метушінням за вікном і ласую морозивом. Засинаю рано, бо вночі толком не спала і, на щастя, сплю міцно до самого ранку.

Зранку навіть трохи нервую, бо очікуються нові знайомства. Головне, щоб я все нормально розуміла, бо приїзд виявиться марним і доведеться ходити на заняття з перекладачем. Аж смішно стає, коли уявляю таку картину. Приймаю душ, роблю макіяж, одягаю, приготовану з вечора, вузьку чорну спідницю за коліно й чорну блузку з коротким рукавом. Класика — саме те, що потрібно для знайомства. Потрібно мати гарний вигляд, бо, як відомо, зустрічають по одежині у будь-якій країні. Беру з собою блокнот і ручку, щоб робити записи, підбадьорюю себе усмішкою й виходжу з квартири.
Нью-Йорк бурлить й кипить з самого ранку.

Доходжу до пішохідного переходу й вливаюсь в натовп, що поспішає у своїх справах. Дуже багато людей. Якщо відволіктись й задивитись на щось, можна опинитись збитою кимось з перехожих, особливо коли ти на високих підборах. І куди тільки вони так біжать? Я, наприклад, вийшла раніше, щоб вчасно опинитись на першому занятті. Згідно з інформацією сайту школи, заняття почнеться о дев’ятій ранку, тому маю в запасі цілих пів години. На розі потрібної будівлі заходжу до кав’ярні й беру собі каву. Сідаю за столик й намагаюсь налаштуватись на серйозність. Робити мені тут більше нічого, тому спрямую всі свої сили на навчання. Потішу братика й нарешті дам йому більше свободи на особисте життя. У них такі приємні події попереду: весілля й народження дитинки. Не віриться, що їхнє спілкування привело до таких приємних наслідків. Радію, що Олександр знайшов своє щастя і дуже тішусь, що це моя ліпша подруга. Допиваю каву й поспішаю на заняття.

У цій височенній будівлі знаходиться стільки різних офісів, що марно й читати про всі, все одно не запам’ятаю. Мені потрібно на восьмий поверх, тому одразу йду до ліфтів й підіймаюсь. Зі мною виходять якісь люди, але ніхто ні з ким не говорить і нічого не питає. На всякий випадок вимикаю звуки на телефоні й прямую до дверей. Тільки-но заходжу, жіночий голос змушує сіпнутись від неочікуваності:

— Вас вітає офіс містера Райта! Чим можу допомогти? — говорить голосно дівчина, з широкою усмішкою на смаглявому обличчі.

— Е… Привіт, — усміхаюсь, а вона якось дивно на мене дивиться. Звісно, я ж говорю українською! — Вітаю, — переходжу на англійську й чітко вимовляю кожне слово. — Я Лія Волошина, записана на бізнес курс «Керівник з нуля» — читаю зі своєї брошури.

— Так, ласкаво просимо,— знову перебільшено бадьоро говорить дівчина.

Цікаво, вони тут всі такі життєрадісні, чи це у неї такий заскок? На бейджі читаю ім'я Крістен. В очах максимальна серйозність, що не в’яжеться з широкою усмішкою на обличчі. Наче вона хвилюється, але намагається цього не показувати.

— Заповніть, будь ласка, папери, — подає мені стандартні документи.

Поки заповнюю їх, до стійки підходять інші молоді люди, і вона так само бадьоро все їм пояснює. Це ж треба, яка робота набридлива. Цікаво, а я маю перейняти й цей досвід, щоб ввести в компанії? Уявляю обличчя Івана Івановича, чи Зоряни, яка завжди зустрічає нас, жуючи ранкове тістечко. Усміхаюсь від уявної картини, віддаю Крістен папери й проходжу до вказаного нею кабінету.