Глава 4 "Знайомство"

Лія

Декілька довгих секунд я дивлюсь в його очі, а потім, нарешті, здоровий глузд дає про себе знати й наказує забрати свою долоню. Хочеться голосно видихнути й ковтнути чогось прохолодного. Бажано вина. Багато вина. Не дивлячись на вечір, мені спекотно, наче я стою на палючому сонці.

— Повечеряємо? — нагадує про себе Ден й виводить мене з прострації.

Таке відчуття, наче якийсь дуже важливий механізм в середині мене зламався і я просто киваю. Сама не розумію, як погоджуюсь з ним вечеряти. Ліє, цей Нью-Йорк щось дивне робить з тобою. Ось зараз я і справді відчуваю щось нове і це мені не подобається. Внутрішній голос, який ніколи ще не помилявся, просто волає, що потрібно тікати. Забити на всі моральні принципи й виховання і просто тікати якомога далі від цього чоловіка, але я розвертаюсь і крокую з ним поряд. Гніваюсь на себе, але не можу піти. Ну, добре, проста вечеря нічого не змінить. Я ж не на побачення з ним пішла.

— А ти, я бачу, дуже полюбляєш спілкування, — жартує, натякаючи на моє мовчання.

— Кхм, ну, я не маю звички говорити з незнайомцями, а тим паче вечеряти.

— Боїшся, що спокушу тебе? — хмикає й ховає руки в кишені джинсів.

— Ні, такого точно не боюсь, у мене імунітет на бабіїв.

— О, стереотипи? То по-твоєму я бабій? — стає переді мною і йде спиною вперед, не звертаючи уваги на обурення перехожих, на яких натикається.

— Чула твою розмову. Знаєш, ти не намагався говорити тихо.

— Ну, мені немає від кого ховатись, — знизує плечима й знов крокує поряд, потім звертає у провулок, а я зупиняюсь.

— Що? — не розуміє мого ступору. — Тут неподалік є гарний ресторанчик, де чудово готують м’ясо.

— Ну, — не знаю, як сказати, щоб не виглядати боягузкою. — Я намагаюсь не блукати, щоб знайти дорогу додому, — вже ж наважуюсь піти за ним. От що зі мною таке? Чому я не розвернусь й не піду додому?

— Недавно у Нью- Йорку?

— Два дні, — відповідаю, бо знаю, що це легко перевірити, зазирнувши в мою анкету.

— Звідки?

— З України.

— І як там, в Україні?

— Чудово! — відповідаю з легкою усмішкою на губах.

Виявляється, щоб відчути в собі патріотизм, потрібно поїхати на інший кінець світу. Одразу розумієш, як добре вдома, де все таке рідне і люди говорять зрозумілою мовою. Він нічого не відповідає. Ми звертаємо ще в один провулок і виходимо на іншу вулицю. В принципі нічого складного, знайти дорогу додому можна легко. На всякий випадок можна вбити свою адресу в навігатор і йти за його вказівками.

— Гальмуй красуне, — вириває з думок чоловік й хапає за руку. Цей пекучий дотик неначе струмом б’є. Різко забираю руку, викликаючи у Дена подив. — Ми прийшли, — киває на двері ресторану, підходить й відчиняє двері. Так соромно за свою поведінку, намагаюсь усміхнутись, але погано вдається. Мене лякає така реакція й відчуття, коли він мене торкається. Це погано. Ні, не так! Це дуже, дуже погано!
Заходжу всередину, не дивлячись на нього й намагаюсь заспокоїтись. Що за дурня? Де таке бачено, щоб так реагувати на звичайного чоловіка. Ти, наче дика, Ліє! Поки йдемо до вільного столика за адміністратором, сварю себе й страшенно гніваюсь. Навіщо я взагалі приперлась з ним вечеряти?

— Ти завжди така задумлива? — питає, допомагаючи мені сісти.

— Тільки коли вечеряю з підозрілими чоловіками, — ляпаю, а він спочатку не розуміє, а потім починає сміятись.

А я знов втрачаю зв’язок з реальністю… Його сміх, такий щирий й безтурботний змушує й мене усміхатись. Вже починаю думати, що у тій ранковій каві з кафе була якась незрозуміла речовина.

— Ну добре, про мене ми все з’ясували. Я надто молодий, невихований, підозрілий викладач, та ще й бабій. Ну, а ти? Хто така прекрасна леді в чорному? З якою метою тут?

— Ото дає! — шепочу. — Так я тобі й розповіла правду! — буркаю тихо українською, коли він проводить поглядом дівчину офіціантку.

— Що ти сказала? — повертається поглядом до мене.

— Кажу, я нікого не тримаю, — киваю услід дівчині. — Знайду дорогу без тебе. І повечеряти зможу сама, у нас так само тримають виделку і навіть ножем користуються.

— А може, мені цікаво з тобою. Може, ти мені сподобалась, — відкидається на спинку стільця.

— А я тобі скажу напевне, а не може. Тобі нічого не обломиться тут! — дивлюсь йому в очі і бачу в них сміх. Реакція дивна, бо я зовсім не жартую.

— Добре, — прикладає вказівний палець до губ й обпирається ліктем на стіл. — Повечеряймо?

— Так, — знизую плечима й відкриваю меню.

Не знаю, чи варто так пізно їсти м’ясо, але я голодна, тому буде стейк. Якщо порівняти ціни з нашими, то це просто грабіж, якщо чесно. Але ресторан повністю забитий відвідувачами. Американська еліта Манхеттена сходиться, щоб поласувати м’ясцем. Поки чоловік обирає страву, роздивляюсь інтер’єр закладу. Все стильно й просто, ніяких важких штор, чи розмальованих стін. Коли робимо замовлення, Ден питає, як готуватимуть наші страви, а мені хочеться застогнати вголос від такої прискіпливості. От навіщо йому знати таку інформацію? До того ж я погано розумію швидкий темп з яким говорить офіціант.

— Підходить? — питає мене, а я ледь не прискаю зі сміху.

— Так, звісно, — вичавлюю з себе й роблю ковток води.

— Щось не так? — питає Ден, коли відходить офіціант. — Я думав, тобі цікаво дізнатись, що ти їстимеш.

— Я знаю, що таке стейк, — стримую усмішку. — До то ж я погано розумію, коли швидко говорять, тому ти прослухав інформацію за двох.

— В тебе гарна усмішка, — промовляє, дивлячись у вічі. І звісно ж, я знов туплю, не знаючи, що сказати.

— Залиш ці прийомчики для когось іншого, — видавлюю з себе писклявим голосом. Трясця! Тікай, Ліє звідси. Сідай на літака й не озирайся! Відчуття самозбереження, як ніколи, благає про порятунок, та карі очі тримають й не дають відвести погляду. Він хмикає й перший перериває зоровий контакт. Коли приносять вино у горлі пустеля, хочеться вихопити пляшку з рук офіціанта й зробити добрячий ковток. До чого ти дожилася?