Глава 5 "Нова група"

Ден

Обожнюю свою роботу і її шалений ритм. Тільки от не сьогодні. Голова розривається, хоч телефонуй й скасовуй перше заняття в групі. Моя вчорашня зустріч з другом вилазить боком. Відчуваю себе ганчіркою й виглядаю, мабуть, так само. Звісно, я ж тільки з бару повернувся о другій годині ночі, і не сам, і не до себе додому. Ох, як же гупає! Тримаюсь за скроні й спускаюсь на вулицю. Ловлю таксі і їду до бару, де був учора. Сідаю за кермо своєї лялечки й мчу додому.

На телефоні пропущений виклик від тата. Чергове нагадування, що в кінці тижня маю бути присутнім на перемовинах. Тільки цього мені не вистачало. І чому я ні з того ні з сього надумав сам вести одну з груп? Розум помутився. Вдома роздягаюсь з порогу і йду в душ. Холодна вода — саме те, що приведе мене в норму. Потім знаходжу пігулки й випиваю одразу дві. Одягаю свіжу футболку, чорні джинси, хапаю шкірянку й вискакую за двері. Мені терміново потрібна кава, бо день без неї не розпочнеться, а заняття тим паче. Біля офісу купую каву і тільки потім підіймаюсь.

— Доброго ранку, — вітаюсь з новою адміністраторкою, яка розтягує на обличчі фальшиву усмішку. Хто навчив її так вітати відвідувачів? Схоже, мої слова про ввічливість вона сприйняла надто серйозно. Але сьогодні мені не до цього. І як же невчасно я набрав цю групу! — Кріс, група зібралась? — роблю ковток кави й потроху повертаюсь до стану нормальної людини.

— Одну хвилиночку, я перевірю, — знов усмішка і швидке клацання на ноутбуці. — Так, всі десять учнів.

— Учнів? Кріс, вони ж не школярі, це бізнес-курси.

— Емм, я…

— Добре, не парся, — кидаю їй, бо бажання навчати ще й одинадцяту зараз не маю.

Крокую до кабінету й намагаюсь налаштуватись на потрібний лад. Заходжу й на мене одразу спрямовуються всі погляди присутніх. Ну, що? Пограємо, діточки?

О, дівчина за першим столом зараз дірку в мені пропалить. А яка красуня! Не знаю, що у неї в голові, але вигляд має відпадний. Сидить випрямивши спину й трохи виставивши ніжку в прохід. Сексуальна і зла.
А який шквал емоцій вирує в цій леді. Не подобається моя поведінка? Хм, це щось новеньке. Як палають її карі очі, коли я починаю говорити.

Її мова... Вона вводить в ступор. Українська! Я навіть гублюсь на декілька хвилин й забуваю, що хотів сказати. А говорить що? Ну і характер! Оце кралечка! З такою не сумно буде проводити курс. Як вдало я набрав групу. Збадьорила мене краще кави. А дивиться як? Недовірливо, з гнівом, ображено й обурено. Ох, не на того ти напала, крихітко! Змагання — це моя стихія.

Та й до таких поглядів я звик, бо у моєму віці мати свою школу вважається зарано. Та у свої двадцять вісім маю достатньо досвіду за плечима, а також вдалих випусків. Більшість учасників курсів прийняті на роботу до успішних компаній, за моєю ж рекомендацією.

Коли відпускаю групу, всі мовчки збираються й виходять. Всі, тільки не вона. Розпалюєш в мені цікавість, крихітко? Що ж, мушу визнати, ти досягла мети ще з першого свого речення українською. Особливо про оголеного мене. Говорю з другом, але дивлюсь, як гордо вона покидає кабінет. Очі подорожують по її фігурі, викликаючи дуже приємні фантазії. Красуня! Відкидаюсь на спинку крісла й дивлюсь на зачинені двері. Дуже цікаво…

Допиваю залишки вже повністю холодної кави, дивлюсь на годинника й розумію, що час поспішити до офісу. На рецепції Крістен знов дратує своєю усмішкою. Завтра ж обов’язково з нею поговорю. Вона більше лякає, ніж налаштовує на спілкування. Спускаюсь, сідаю у свою Ауді й мчу до батька в офіс. Знаю, що йому потрібна допомога, але тисячу разів вже говорив, щоб знайшов собі замісника й не смикав мене. П’ять років я маю свій бізнес, а він ніяк не звикне, що я не бажаю займатись сімейним бізнесом. Та у його кабінеті на мене чекає неабиякий сюрприз.

— Діду, яким вітром? — підходжу до найстаршого Райта, тисну руку й обіймаю.

— Та ось, вирішив навідати сина, а тут і ти.

— Правильно зробив, — падаю на шкіряний диван й ловлю на собі погляд батька.

— Ти так і у свою школу ходиш? — питає батько, сідаючи за стіл.

— Ага, — кладу ноги на підлокітник. — У свою школу ходжу як заманеться.

— Досить вже на нього дутися, — втручається дід. — Ти теж не палав бажанням займатися інвестиціями. Просто в тебе не вистачило сміливості про це сказати мені, — говорить суворо Френк Райт, голова нашої великої родини. Стримую усмішку, бо дивлячись на ображене обличчя батька можна розреготатись.

— Ну, добре, — підводжусь з дивана й підходжу до великого масивного столу з темного дерева. — Кажіть, що від мене вимагається, бо в мене ще підготовка до завтрашнього заняття. А ще, я візьму декілька осіб на перемовини, — дивлюсь на батька і той киває. Знаю, що дозволить, бо не дарма ж я витрачаю стільки часу, щоб допомогти йому.

Останнім часом з нашого спілкування зникла легкість. Він не хоче зрозуміти мене, а я навчився приймати рішення без його порад. Єдина, хто нас зв’язує це мама, вона досі змагається за велику й дружню родину. Єдина жінка, думка якої завжди буде важливою для мене.

Підготовка до перемовин займає пів дня. Коли опиняюсь в офісі на годиннику майже четверта година вечора. Сідаю й перечитую інформацію про кожного учасника курсу. Особливо ретельно вивчаю анкету леді в чорному. Лія… Яке незвичне у неї ім’я для України, і дуже їй личить, якщо чесно. Кидаю погляд на аркуші, де група писала свої цілі. Це ж треба, так сміливо оголосити мені бунт. Шкірянка їй моя не подобається. Дивно, раніше я не отримував негативних відгуків. І до біса цікаво, що ще утне ця запальна крихітка. От би дізнатись, хто в неї тут. Не заради курсу ж вона прилетіла. Та ще й так далеко.

Як давно я не був на Батьківщині мами? Дуже давно. Відтоді як не стало дідуся, я жодного разу не літав до України. А чудові були колись часи. Я все літо проводив у бабусі з дідусем. Повертався до Америки без найменшого натяку на акцент. В мене навіть друзі там були. Скільки ми просиджували часу на вулиці, під високим кленом. Бабуся не могла догукатися, щоб прийшов обідати й сама виносила нам обід, чи свіжоспечені пиріжки з картоплею. Досі пам’ятаю їхній нереальний смак і чисте повітря у передмісті Харкова. А зараз їх немає, і мені немає до кого летіти. Мама позаминулого року відвідувала Україну і повернулась ще більш засмученою, бо вже ніхто не зустрічав. А я не хочу. Краще пам’ятатиму своїх рідних веселими, з усмішками на обличчі. А пустий будинок, що лишився, тільки навіває сум.