Глава 6 "Трохи подробиць"

Лія

Потрібно тріснути себе так сильно, щоб всі клепки у голові стали на місце, і ця придуркувата усмішка зникла з мого обличчя. Та, мабуть, сьогодні точно не мій день. Ден бере мене за руку і я слухняно йду за ним. Зупиняється біля спортивної Ауді й дивиться на мене. Розумію, що це його автівка й очікую на непристойну пропозицію. Всі мої нерви зараз на межі.

— Тобі дуже пощастило! — каже він й усміхається. — Віп екскурсія нічним Нью-Йорком від Дена Райта — неабиякий подарунок.

— Ти надто самовпевнений, Дене Райт, — відповідаю й роблю крок назад. Знаю я, чим закінчуються такі екскурсії й не маю жодного бажання приймати в цьому участь.

— Обіцяю руки тримати при собі, — підіймає долоні вгору, а мені чому згадуються останні слова Лери в повідомленні.

— А потім ти мене привезеш сюди? — питаю через декілька секунд роздумів. — На оце саме місце! — тикаю пальцем в асфальт під ногами.

— Ну, якщо ти не виявиш бажання поїхати до мене… — Жартую, — одразу поспішає сказати й замовкає.

— Добре, тільки недовго, — погоджуюсь і сварю себе одночасно. Ніколи! Ніколи я не поводила себе так по-дурному, як зараз. — Мені тікати від тебе потрібно, а я наче розум десь загубила, — буркаю українською, бо емоції переповнюють. Обходжу авто й сідаю на пасажирське сидіння. Він знімає куртку, кидає на заднє сидіння й сідає за кермо. Його задоволений вираз обличчя не говорить мені нічого хорошого.

— Пристебнись, крихітко, — весело командує й заводить двигун. Ну от, про що я й говорила. Дивлюсь незадоволено, але все-таки пристібаюсь. Хтозна, хто він такий. Може, псих якийсь? Де твій розум, Ліє? Ах, забула, він залишився там, на асфальті, коли Ден взяв мене за руку. Я сама його розтоптала.

Звісно, вечірній Нью-Йорк вражає. Все сяє, народ й не думає розходитись по домівках. Ресторани та кафе заповнені. Молодь збирається біля клубів з яскравими назвами. Торговельні центри приваблюють вивісками відомих брендів. Ух! Скільки всього! Аааа! Мені б сюди моїх дівчат, ото ми гайнули б по всіх цих магазинах. Як шкода, що вони так далеко. Потрібно купити їм якісь гарні подарунки. Займусь цим на вихідних.

— Про що задумалась? Міркуєш, як втекти?

— Я тебе не боюсь, щоб тікати, — хмикаю й кидаю на нього погляд, але краще б не дивилась.

Це точно вино, воно діє на мене зовсім неправильно. Ден розслаблено веде авто, права рука лежить на нозі, лівою кермує. Виглядає впевнено і до біса сексуально. Світла футболка спокусливо обтягує треноване тіло. Цікаво, яким спортом він займається? Стоп, Ліє! Припини негайно пускати слину і зосередься на чомусь іншому. Блін, на чому ж зосередитись?

— А куди ми їдемо? — питаю, але на Дена не дивлюсь.

— Покажу тобі моє улюблене місце, — каже тихо. — Якщо ми вже наодинці, може, розкажеш щось про себе? — питає, а я не можу відмовити, бо це буде якось нечемно.

— Що ти хочеш дізнатись? — запитую, дивлячись у вікно. Дивно, але мені справді не страшно з ним їхати. Так, швидкість пристойна, але я впевнена, що він вправний водій? Чому? Сама не можу пояснити свою впевненість.

— Чому ти тут?

— Бо ти обіцяв екскурсію, — знизую плечима, а він хмикає.

— Чому саме Америка? Зібралась будувати бізнес на Батьківщині?

— Я розповім, якщо ти розкажеш про себе. Чому саме школа? Що спонукало до такого бізнесу? Адже це нелегко, — ставлю зустрічне питання, щоб не відкривати всі карти так швидко. Хоча, йому мені навіть хочеться розповісти. Кажу ж, вино діє неправильно.

— Окей, — чую, що усміхається. — Отже, чому школа! — говорить й звертає у поворот. Поняття не маю, де ми зараз їдемо, мені всі вулиці на одне обличчя. — Ще з підліткового віку мріяв вирватись з-під батьківського контролю. Мій батько… Як би тобі пояснити? Він не поділяє моїх думок і прагнень, вважає, що я повинен працювати на благо сімейного бізнесу і не мати своїх бажань. Ну, типу робота, чи що? — говорить, а у мене аж рот відкривається від здивування. Підіймаю на нього погляд і не вірю, що наші ситуації можуть бути настільки схожими. — Я, звісно, інколи беру участь у житті сімейного бізнесу, але охоти до того не маю. — Що? — помічає мій погляд.

— Та так, нічого, — хитаю головою.

— Теж вважаєш, що я не туди звернув у житті?

— Ти навіть уявити не можеш, наскільки я прекрасно тебе розумію, — кажу чесно, тепер дивуючи його.

— Я тут, бо ще зі шкільних років моя мама наполягала на навчанні в Америці. Є в неї така фішка, що тут навчать краще. І це не просто наполягання чи материнські поради, а постійне ниття, що я веду неправильне життя. Що я маю це зробити, що я маю очолити сімейну компанію і їй плювати на те, що відчуваю я сама. Чого мені хочеться і про що я мрію у своєму віці. Та мене так легко не візьмеш. Я оголосила бунт і пішла навчатись в звичайний коледж, жила у гуртожитку й майже не спілкувалась з нею. У підсумку погодилась тільки на курси, і то за пропозицією двоюрідного брата. Не знаю чи всі мої слова ти зрозумів і навіщо тобі про все розповідаю…

— Можливо, тобі просто немає з ким поділитись своїми хвилюваннями?

— Ні, в мене є дві чудові подруги, без яких мені страшенно сумно. Знаєш, що було б якби вони були тут? — усміхаюсь, згадуючи дівчат.

— Пінні вечірки й купа залицяльників? — питає, знов кудись звертаючи.

— Походи по магазинах, піжамні вечірки й кума смакоти, яку постійно готує Сонька.

— Що заважає це зробити зараз?

— На себе натякаєш? Ти не дуже схожий на жодну з них.

— А чом би й ні? Тільки от, піжаму не обіцяю, бо сплю оголеним, — звертає на мене погляд й підморгує. Відчуваю, як щоки наливаються рум’янцем і ніяково усміхаюсь. — А от все інше, будь ласка.

— Я не люблю готувати, — кажу перше, що спадає на думку.

— А я не вимагатиму. Їжу можна замовити, — не розумію, чи серйозно він говорить. Знизую плечима й відвертаюсь до вікна.

— Ти не схожий на власника школи, та ще й такого відомого й успішного.