Глава 7 "Екскурсія з наслідками"

Лія

— Ем… це зайве, — хочу забрати свою руку, але він не відпускає.

— Так набагато приємніше їхати, — знизує плечима й гладить пальцем мізинець.

— Я вже тобі казала, що не ведусь на різноманітні романтичні прийоми.

— То он вони які, прийоми? — каже з сарказмом й усміхається. — Тобі неприємно, Ліє?

— Е… Неправильно, — знаходжу потрібне слово й відмічаю, що він вперше назвав мене на ім'я.

— А ти така правильна? Що значить правильно жити? Для кого? Явно не для себе.

— Я завжди думаю про наслідки, — намагаюсь говорити спокійно і радію, що зараз темно і не видно, як палають мої щоки.

— Наслідки? Які ж тут можуть бути наслідки? Я просто тримаю тебе за руку.

— Ох, дохлі миші, — буркочу тихо українською, бо не знаю, що йому відповісти. З одного боку, мені справді приємно, а з іншого — ми зустрілись сьогодні зранку. Познайомились всього декілька годин тому, їдемо разом у невідомому мені напрямку і вже тримаємось за руку. Це не швидко. Це просто безвідповідально.

— Що ти кажеш? — питає, закашлявшись.

— Кажу, ти загнав мене у глухий кут. У нас просто різні менталітети. Спробую пояснити, — кажу на його дивний погляд. — У нас, наприклад, так тримаються за руки, коли у людей симпатія, якісь стосунки, або вони в парі. Розумієш? А ось так познайомившись зранку…

— Менше думай, крихітко. Живи тут і зараз, користуйся тим, що ти в Америці. Тут інший менталітет, — усміхається й відпускає мою руку. Паркується й глушить двигун. — Приїхали.

— І де ми? — запитую, вглядаючись в темноту за вікном. Але він не відповідає, виходить з автівки й через секунду дверцята з мого боку відчиняються. — Ти мене не вбивати в ліс привіз? — питаю, дивлячись на простягнуту долоню. А потім чую…

Океан. Так шумлять тільки хвилі. З радістю виходжу й вглядаюсь у темноту, яка потроху відкриває моєму погляду пляж.

— Океан! Як знав, що я мрію тут опинитись?! — забуваю на мить про все й щиро радію такій екскурсії. — А запах який! Повної свободи! — не стримую своїх емоцій.

Ден нічого не говорить, він просто дивиться на мене декілька секунд, потім знов обходить авто й відчиняє задні дверцята. Дістає звідти куртку, підходить й накидає мені на плечі. Зараз ми так близько одне до одного, що я навіть відчуваю його подих на своїй щоці.

— А ти? Не замерзнеш?

— Ходімо, — натомість відповідає й зачиняє мої дверцята.

Бере з сидіння пакунок, а потім знов мене за руку. Цього разу не відмовляюсь, бо йдемо ми в повну темноту. Шкода, що зараз не день. Хотілося б мені побачити цю велич, яка гуркоче розбиваючи хвилі об берег. Йдемо хвилин п’ять й підходимо майже до самої води. Очі звикли до темноти й тепер можна бачити хвилі, які спішать на берег й освічуються ліхтарями з відпочинкових комплексів неподалік. Чоловік ставить пакунок прямо на пісок, а потім сідає й дістає з нього пляшку вина. Очі лізуть на чоло, бо не очікувала, що він ходив до супермаркету.

— В нас тут сир, оливки й шоколад, — зазирає до пакунка, а потім підіймає на мене погляд.

— Не можу повірити, що роблю це, — хмикаю й сідаю поряд на пісок. На диво, він теплий, хоч надворі й осінь. Мабуть, сонце за день гарно його нагріває. Цікаво, тут купаються восени?

— Келихів в автівці немає, а пластиковий посуд я не люблю, тому…

— Ти купив штопор, але не купив хоча б пластикові стаканчики?

— Ага, точно підмітила, — відкорковує пляшку й протягає мені. — Леді перша.

— Жах якийсь, — усміхаюсь зі своїх дій, але пляшку беру й роблю ковток вина. Передаю йому і він теж робить ковток.

— Сиру? Це мій улюблений, — розгортає упаковку й простягає мені цілий шматок сиру.

— Який жах! — не витримую й починаю сміятись. Беру сир й відкушую шматочок. Потім Ден теж наслідує мій приклад.

— Отакий я романтичний, — каже, дивлячись на океан.

— Насправді це весело й незвичайно.

— От і я про те, — знов передає мені пляшку. — Відкрити оливки?

— О, ні! Виделки, я так розумію, в тебе немає. А ловити пальцями я їх не збираюсь. Іншим разом, — роблю ковток і передаю йому пляшку. — Що? — не розумію його погляду.

— Ти сама сказала. Май на увазі, тепер ти винна мені побачення.

— Побачення?

— Ну, мені приємно тримати тебе за руку. Якщо у вас це називається побаченням…

Я нічого не відповідаю, лише знов роблю ковток. Так ми й сидимо деякий час, п’ємо вино і їмо сир. Такого побачення у мене ніколи в житті не було. Хоча, в мене й побачень було не так багато. Хіба у сімнадцять хтось водив би мене по ресторанах і на такі романтичні нічні пляжі? Я зустрічалась з однокласником, гадала, що закохана і все. Стосунки скінчились. В мене навіть не було якогось великого розчарування чи депресії, хоч вони й були типу дорослими. А потім і бажання не було з кимось знайомитись, бо вважала, що зарано. Знала, що поїду вчитися і мене ніхто чекати не буде, тому оберігала своє серце від можливих розчарувань. І ось, я поїхала вчитись і п’ю вино на нічному пляжі зі своїм викладачем. Оце історія! Точно для роману, які так любить Лера.

— Ох, який свіженький бриз, — щільніше закутуюсь у його велику куртку. Не розумію, як Ден сидить в одній футболці, біля води завжди прохолодніше.

— А ти з якого міста? — питає чоловік й віддає мені пляшку. Потім простягає сир й чекає поки відкушу з його рук. Кусаю, зачіпаючи губами його пальця й відчуваю себе так… Дивно. Добре. Розкуто?

— Ти так питаєш, наче знаєш українські міста, — хмикаю, витираючи долонею губи від вина. — Я живу у місті на Дніпрі. У нас немає такого океану й хвиль, але теж дуже гарно. Місто так і називається — Дніпро.

— Сумуєш? — питає й підводиться.

— Так. Мабуть, тільки коли далеко, людина розуміє наскільки любить Батьківщину. Виявилось, що я справжня патріотка, хоч і користуюсь корейською косметикою, — сміюсь зі свого жарту. — Але ж головне те, що тут, — торкаюсь області серця, а потім теж підводжусь. Обіймаю себе за плечі й дивлюсь на океан. Звісно, мені видно тільки хвилі біля берега, але уявити не важко який він прекрасний.