Глава 16 "Розмова"

Лія

— Ліє, ти йдеш? — обертається Беатріс й знервовано дивиться на годинника на руці.

— Так-так, я наздожену, — відмахуюсь й глибше вдихаю повітря.

Авто Райта стоїть на паркуванні біля будівлі, це значить, що він вже всередині. Як же мені зібрати всі сили, щоб пережити цей день і нікого не покалічити? Веду активну боротьбу з бажанням розвернутись й поїхати додому. Вперто переставляю ноги й крокую назустріч своєму великому розчаруванню, якого так необережно покохала.

— Беті, ти казала ходила у парк в надії познайомитись з кимось, — шепочу, стоячи поряд з дівчиною й чекаючи ліфта. — Наступного разу приходь в один з таких бізнес-центрів. Ось де можна знайти заможного й одинокого, їм просто не вистачає часу на знайомства.

— Я ніколи не наважусь підійти хоч до одного з них.

— Ну, з нашим викладачем ти ж якось знайомилась.

— Ден, то інша справа, він класний, але не звертає на мене жодної уваги, як на жінку. Мені здається, йому подобаєшся ти, — говорить завжди тиха Бетті й зриває з моїх губ незрозумілий стогін. Це в мене всередині все стогне від абсурдності ситуації.

— Всі вони однакові, підлі брехуни. Але обирай хоч заможного. Компенсація за розбите серце, — дивую дівчину й нарешті заходимо до ліфта.

Це ж треба було забратися аж на тридцять дев’ятий поверх. У нас і будівель таких високих немає, щоб підійматись ліфтом цілу вічність. Хоча, крім мене ніхто не психує, потрібно було випити якусь заспокійливу пігулку, а я не додумалась.

На вході до офісу, брюнетка у класичному костюмі виписує нам пропуски й вказує кабінети, в яких ми сьогодні працюватимемо. Добре все-таки, що я одягла костюм. Бо зранку мені страшенно хотілось заявитись сюди у джинсах, топику й шкірянці. Я навіть хотіла купити куртку, щоб тільки насолити Райту. Хоч трішки вивести його з рівноваги й стерти усмішку з обличчя. Бетті зупиняється біля кабінету, вказаного у пропуску, а мені потрібно шукати свій. Все наперекосяк у цього Райта. Що це за практика, коли ми всі розкидані по різних місцях? Навіть порадитись немає з ким. Підходжу до дверей і голосно стукаю. Прислухаюсь, але нічого не чую, стукаю ще раз і відчиняю двері.

— Добрий день! Я можу увійти? — запитую, а потім бачу хто сидить за столом. Ну, звісно! Куди ж без зрадника!

— Заходь, Ліє, — говорить й підводиться. На мить гублюся, бо він до біса гарний. Ще жодного разу я не бачила Дена у білосніжній сорочці й штанах. Думала, що крім джинсів він нічого не носить. Трясця! У костюмі він виглядає… Ой, тримайте мою щелепу, бо вже починає капати слина.

— Чому нас розкидали по кабінетах? — питаю й намагаюсь не дивитись на нього. Роблю крок назад, коли Ден підходить і дивлюсь куди завгодно, тільки не перед собою.

— Ви вже пройшли курс і тепер кожен окремо має виконати завдання.

— Яке завдання маю виконати я?

— Вислухати мене, — говорить серйозно, проходить до дверей і зачиняє їх на замок.

А мені одразу стає душно… і страшно. Я не готова з ним говорити, і навіть слухати. Не можу дивитись на нього і не доторкнутись. Чути голос і знати, що це все брехня.

— Іншого завдання ти не встиг придумати?

— Досить, Ліє! — гаркає так, що я аж підскакую. Здивовано дивлюсь на нього і бачу злість на обличчі. Ви це бачили? Він ще й злиться на мене.

— А то що? — не відводжу погляду, бо нікому не дозволю говорити зі мною таким тоном.

— А то мені доведеться тебе зв’язати, заклеїти рота, щоб ти нарешті припинила захищатися й погодилась вислухати.

— Мені не цікаво, що ти зараз скажеш і прийшла я сюди, бо мені потрібен той злощасний сертифікат.

— Я тобі випишу його прямо зараз, якщо ти заспокоїшся й послухаєш те, що я говоритиму, — підходить й торкається спини, підштовхуючи до стільця. Швидко сідаю, щоб тільки він мене не чіпав.

— Добре, я послухаю, але одразу тобі скажу, що не повірю.

— Скажи, Ліє, — нахиляється й кладе руки мені на плечі, — ти й справді згодна отримати зараз сертифікат і більше ніколи мене не бачити? Я настільки тобі огидний?

— Я не обіцяла відповідати, а тільки вислухати, — вичавлюю з себе, бо в горлі застряг клубок з нової порції сліз. Так, я дуже хочу поїхати, але не уявляю, як житиму, коли не бачитиму засранця Райта. Не чутиму його голос…

— Карен і я… Скажу як є, у нас були стосунки без будь-яких зобов’язань.

— Ти гадаєш, мені цікаво, які там у вас стосунки? — буркаю, а всередині аж трусить всю.

— Було б непогано, якби ти помовчала, — відрізає різко, обходить стіл й стає навпроти мене, обпираючись ліктями на шкіряне крісло.

— Ми давно з нею знайомі, і ці стосунки були доволі тривалими, але вони припинились ще до нашого знайомства. Так, у неї лишився ключ, який я забрав того ж вечора. Вона вибачилась і пішла додому. Розумієш?

— Ні, — гаркаю на нього. — Я не розумію, як можна зустрічатись просто заради сексу, без почуттів. Навіщо ти привів мене, якщо ця дівка на тебе чекала? І в такому одязі, а точніше без нього, вона точно не чай прийшла до тебе пити по старій дружбі.

— Ти ревнуєш, — кутики губ смикаються в натяку на усмішку.

— От іще! Потрібен ти мені дуже! Більше я не поведусь на твої залицяння, Райте. Якщо це все…

— Не все, — перериває мене. — Скажи, що я тобі не подобаюсь і можеш йти, куди заманеться.

— Не подобаєшся, — швидко повторюю, опустивши очі на свої коліна.

— Подивись на мене, — підходить, присідає переді мною й кладе руки на коліна. Хочу відвинутися, але немає як. — Ліє…

— Не подобаєшся, ясно? Не подобаєшся, — нерви мої здають й на очі знов навертаються сльози.

Намагаюсь встати, але він не дає. Підводиться, підхоплює мене під руки й притискає до себе. А я не витримую й схлипую. Боже, який сором! Я плачу у його обіймах. А Ден і не думає відпускати. Гладить по спині й тримає так міцно, наче боїться, що я зникну.

— Ну, що ти, крихітко? Тихо… Все добре. Вибач, я не хотів тебе образити чи налякати. Ти справді мені дуже подобаєшся.