Поки лунає пісня...

Пісня лунала у повітрі, довгою луною відбивалася від металевих стін та проникала у кожну клітиночку її тіла. Лана сама хотіла її проспівати, але голосові зв’язки людини неспроможні відтворити жодного звуку і такому високім діапазоні. Для незвичного вуха все це виглядало як писк, свист, цвірінькання, тріск, клацання. Але у Пісні всі ці звуки зливалися у гармонії. Лана кружляла по кімнаті, та співала так, як вона могла, насолоджуючись кожним звуком.

Так співає Велика Мати. І всі її діти радіють цій чудовій Пісні. Мати любить всіх своїх дітей. Мати любить її теж, хоча вона є чужою на цій планеті. Але вона почула Пісню. Вона відчула поклик Матері. І зрозуміла її розум та душу. Не одразу. Спочатку ці звуки лякали її, продиралися крізь сон, та їй снилися кошмари. Але це тривало недовго. Поки їй не наснилося. як вона плаває в океані серед цих дивовижних істот. Вона з подивом та захватом спостерігала їхні тендітні тіла з щупальцями. Істоти гралися з нею, запрошували до веселощів. З їхнього боку вона відчувала теплі емоції. Поряд з ними все це похмуре чорне море почало здаватися їй лагідним, привітним, теплим, майже рідним. Вона була однією з них. Їй снилося, що її тіло витягнулося, замість рук, ніг, вух та носа – довгі та гнучкі щупальця.  Вона плила через чорну воду, освітлену лише світлом гігантської червоної планети  Глізе Е розміром із півтора Юпітера. Вона чула поклик Матері. Мати кликала їх усіх. Вона кликала співати, танцювати, кружляти у воді та гратися, радіти життю. Вона закликала до любові та радощів. Вона закликала до єдності. Забути всі негаразди, всі незгода, заздрощі та ревнощі. І радіти. Радіти всьому.

Спершу, Лана почувалася ніяково. Вона трималася насторожено. Але істоти ставилися до неї доброзичливо. Як до однієї з них. Вона відчувала їхні добрі думки, їхні лагідні погладжування щупальцями по шкірі.  Вони милі, добрі, ласкаві, щирі та товариські. Вона чує їхні думки. Вона знає про них все, бо відчуває їх. Попри те. що людям їх вигляд буде здаватися жахливим. страшним, та загрозливим. Вони розумні. І вони знають ціну життю. Кожному з них відпущено жити лише триста земних днів. Але в них є спадкова пам’ять. Кожне дитинча буде знати та пам’ятати усе, що знали його предки. Так кожне покоління стає мудрішим та розумнішим за попереднє. А досвід поколінь говорить одне: сперечатися через дрібниці — марно та безглуздо. Бо тобі дано лише триста днів повноцінного життя. І з них лише три дні припадає на Свято — коли Матір прокидається від довгого сну, та починає співати свою Пісню. Коли всі істоти — близькі та далекі, підхоплюють цю пісню, підспівують та насолоджуються тим, як вона луною розноситься через товщу води. Коли співає Мати — на всій планеті припиняється полювання. Нема бійок, суперечок чи сварок. Вороги стають друзями. Кожна істота знаходить собі пару та кохається до нестями. Поки лунає Пісня…

Лані так хотілося не прокидатися. Вона хотіла спати безпробудно всі ці три дні. Але її будили. Вона не хотіла пити. Її поїли силоміць. Вона не хотіла їсти. Але їй силоміць вливали шприцом якусь гидотну кашку. Вона хотіла знову заснути. Знову пірнути в Океан. Знову відчути на губах смак солоної води. Знову відчути як пахнуть водорості. І цей чудовий аромат від тіл тих істот. Тих, що назвали її сестрою та прийняли її…

Спочатку вона почула крик. Короткий крик. Але такий потужний що їй стало боляче. А потім прийшов Біль! Боліла кожна клітинка її тіла. Болів кожен нерв. Ніби кожний нерв проткнули розпеченою голкою. Вона закричала. Вона кричала голосно. Так, як могла.  У кімнату вбігли двоє чоловіків у білих халатах.

— Джек, що це з нею? Вона верещить так, ніби її ріжуть.

— Не знаю, Метью. Але мені стало легше. Тільки стало легше коли припинився цей жахливий свист.

— Отже. ракета влучила у ціль. Нарешті. Ми зможемо перепочити та оговтатися від цього кошмару.  Я вже дві доби не спав…

Лана плакала. Вона ридала. Все її тіло трясло. Мати, матінко! Вона мертва, Перше, чому навчили її ці істоти — це читати думки. Вона навчилася ламати всі стіни, що заважали цьому. Вона отримала “бачення”. Вона стала чути думки всіх людей, як тільки вона хотіла цього. Для неї вже не існувало меж. Ці покидьки запустили у неї ракету з термоядерною боєголовкою. І ця ракета вбила Матір. Матір розірвало від вибуху на тисячі шматків. Тіамат. Вони чомусь так Її називають. Між собою. Та навіть подумки. А ракету вони назвали “Меч Мардука”. Думають що це дотепно.

— В дівчини дисфорія, Мет! Бачиш, як її трясе. Візьми кнопку-шприц, вколи їй заспокійливе!

Джек схопив дівчину за плечі та затряс.

— Припини істерику. Припини, я тобі кажу! Вже все скінчено!

Лана заверещала та вирвалася. Вона забилася у кутку. Її трясло. Тепер уже від люті.

“Вони вбили Матір. А це означає, що на триста чи шістсот земних діб жодна істота на цій планеті не зможе продовжити рід. Помруть тисячі істот. Їхня пам’ять буде втрачена. І це зробили вони. Ці невігласи. Вони не могли просто потерпіти три доби, поки Матір співає Пісню Любові. Поки всі живі істоти у Океані насолоджуються її любов’ю, та кохаються щоб продовжити свій рід. Вона хотіла помститися за Матір.

— Це ви зробили? Ви вбили її! — заверещала Лана.

Чоловіки здивовано переглянулися.

— Метью, ти розумієш хоч щось? Вона збожеволіла.

— Та хіба вона одна? Тут всі збожеволіли.

Лана схопила щось зі столу. Скальпель. Як він тут опинився? Це неважливо. Вона помститься. Лана метнулася до чоловіка як блискавка. Скальпель увійшов у шию. Чоловік закричав і затих. Кров хлинула з шию. Бризки крові червоно-багряними потоками окропили її білий халат. Джек застиг на місці з виряченими від жаху очима. Вона встромила йому скальпель просто у серце. Вона насолоджувалася помстою. Вона знову закричала. Вона заспівала, намагаючись відтворити ту чудову довгу пісню, яку співала Мати. Вона йшла коридорами станції, у закривавленому халаті, стискаючи у руці скальпель. З леза скальпелю кров капала на підлогу. Вона йшла мовчки, наче сомнамбула.