Поки ми є

глава 1

Моє життя схоже на чорну смугу серед білих на дорозі, на червону пляму на білому платті, на розлиту каву на важливих паперах.

З дитинства мене вчили бути сильною, впевненою в собі і ні за яких обставин не упускати руки. Цього вчили мене не мої батьки, а ситуації з якими я мала самостійно справлятись, з ранніх років.

Мені було 3 коли загинула мати, а в 7 помер батько, я залишилась з бабусею, яка була глухо-німою і саме в цей момент я зрозуміла, що якщо я не буду сильною, мене зламають при першій же можливості.

В 2 класі вчитель запитала хто з батьків зможе організувати свято, Люк сказав, що мої, але через декілька секунд посміявся і промовив : «Ой, можливо твоя глуха бабуся зможе допомогти?».  В цей момент я хотіла просто зникнути, я хотіла розчинитись в повітрі і більше ніколи не повертатись в цей клас. Я побігла додому і обійняла бабусю, я плакала години 3, вона плакала зі мною і жестами показувала, що все буде добре, що вона мене любить. Після цього я дала собі клятву, ніколи не дозволяти себе ображати. Я кожен день залишалась в спортзалі після школи і тренувалась з вчителем. За декілька років я стала чемпіоном країни по боксу, але це мене не зупиняло,  я рухалась далі.

Тепер мені 17 і цього року я закінчую школу з золотою медаллю. В 13 я влаштувалась баристою в кав’ярні і весь цей час я повністю забезпечувала нас з бабусею та відкладала гроші на коледж в Нью-Йорку.  Якщо все вийде, то вже через декілька місяців я буду навчатись в одному з кращих коледжів Америки.

В моєму житті є багато правил і головне це : «Нікому не дозволити зробити тебе слабкою, особливо хлопцю» Я не знала, як це, відчувати коли тебе кидає в піт і в холод одночасно побачивши того, хто подобається, як правильно цілуватись і яким на смак будуть його губи, як засинати і уявляти його образ. Я  бачила багато фільмів і читала одну книгу, і з цього зрозуміла, що всі хлопці – козли. Можливо занадто гучна заява, але автори книжок та продюсери фільми, які я читала та дивилась, вважають, що в самий раз.

Іноді моє життя здавалось мені нудним і я все таки хотіла хоч раз закохатись, але я завжди переключалась на щось інше і намагалась не повертатись до цієї теми. Залишилось декілька місяців і я буду там, де всі мої мрії здійсняться і в цьому житті Ебігейл Едісон не має місця для хлопців.

- Доброго ранку, Ебігейл, - привітно посміхнувся хлопець такою знайомою та широкою посмішкою.

- Привіт, Кларк, - я прийшла працювати в це кафе коли мені було 13 і саме в цей час прийшов Кларк. Відтоді ми стали нерозлийвода.

- Як пройшли вихідні? – він простягнув руки, щоб обійняти мене.

- Чудово, багато вчилась, як завжди. А в тебе? – я намагалась зав’язати фартух та чим швидше приступити до роботи. На моє запитання Кларк лиш відвів очі в бік.

- Знову не вдало склалось побачення?

- Так, - він схрестив руки, - але це мене не турбує, -я знала, що він бреше. Я обійняла свого друга і його посмішка була найщирішою з усіх, які мені приходилось коли-небудь бачити.

- Хочеш піти в кіно завтра?

- Да, давай. Мені і так нічим зайнятись, - він підморгнув мені своїми жовто-карими очима. Кларк найгарніший хлопець з усіх кого мені доводилось коли-небудь зустрічати. В нього  смуглява шкіра та не довге кучеряве волосся, високий зріст та накачані мускули. А іще він чудова людина, яка допоможе та підтримає в любу хвилину. Він міг би стати мені кимось більше, ніж друг. Але не в цьому житті.

День пролетів непомітно. Іще тиждень і новий навчальний рік розпочнеться. Сподіваюсь він буде таким, як і всі попередні, нічого цікавого я не очікую.  Але якщо чесно від однієї думки про школу серце починає шалено калатати, ніби на цей раз все буде  по-іншому.



Daniella

Відредаговано: 01.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись