Глава 14

Всім своїм нутром Лука відчув небезпеку для Серафими. Це було так, ніби вона волає про допомогу знаходячись поруч. Він думав, що страшніше, ніж в склепі Ясиновських йому вже не буде. Тоді він поранений і знесилений боявся за життя дівчини. Але ось знову.

Наплювавши на ввічливість і манери Лука обірвав розмову з полковником Самовим, і вибіг з бальної зали. Всі плани вирахувати всіх мисливців полетіли шкереберть.

Стриг нісся вперед, безпомилково відшукуючи смертну дівчину, почуття до якої переходили всі кордони розумного.

З люттю ухопив за шкірки невідоме чудовисько, що осмілилось напасти  в його місті на його дівчину.

Запах крові, що буквально просякнув карету зводив Луку з розуму, очі застелила червона пелена, і не залишилось нічого окрім пекельної люті.

Тіло під його пальцями перестало чинити опір, обм’якло, і стриг приготувався впустити пазурі в чужу плоть.

- Стій, - істеричний окрик Ликерії донісся до слуху ніби крізь густий туман. – Прошу, зупинись.

І Лука нарешті зупинився. Опанував себе, змусив ікла сховатися.

- Ти не забагато на себе береш на моїй території? – виплюнув в бік княгині, все ще тримаючи її пташеня біля землі.

- Він не винний, - Ликерія зупинилася на безпечній відстані. – Запах крові просто вивів його з рівноваги. Навіть я все ще її відчуваю. А як йому? Ти хіба забув, як це бути молодим, щойно обернутим.

- Молодих щойно обернутих стригів тримають в підвалах, - чеканячи слова озвався Лука. – Роками, Ликеріє. Роками, - він сам пам’ятав, як князь Уласов замкнув його живцем у склепі, час від часу кидаючи жертв, і не дозволяючи побачити світ на зовні. – А не на бали виводять.

- А що мені було робити? Він моє єдине створіння, - Ликерія притиснула до себе з певною навіть ніжністю Аврелія.  – Я не могла його залишити у Будапешті.

- То сиділа б і сама там.

- Я не могла, - знову як заведена повторила стрига.

- Ти щось темниш, моя мила, - Лука поволі відступав у все густіші тіні, чуючи як наростає гул і луною розноситься тупіт копит. – Ходімо, сюди мчать мисливці.

Ликерія слухняно послідувала за стригом, нашіптуючи Аврелію прокльони і ласкаві слова вперемішку. Той винувато перепрошував. Він відчув кров Сперанського і втратив контроль над собою. Але ж зрештою, нічого поганого не сталося. Всі живі. А молодого графа поранили раніше.

Вулиця вивела їх в геть неблагополучний район. Поруч тягнулись силуетом сплячого левіафанта вугільні склади, хлюпотіла близька річка, смерділо нечистотами.

Там, не боячись бути поміченими стриги перетворились на метеликів і здійнялись в небо, до схованих між хмар зірок.

Та летіли не довго, Ликерія направилась до свого будинку.

- Заходь, - зупиняючись біля чорного входу, вона знову стала жінкою, і штовхнула рипучі двері.

- Так просто? – Лука хмикнув.

- А що мені ховатися? – вона пройшла в будинок, щось прошепотівши на ходу пташеняті.

Будинок жінка знімала повністю. Шикарний інтер’єр, меблі з червоного дерева, золочені канделябри і ручки дверей. Лише холод нетоплених камінів нагадував про те, що тут живуть не звичайні люди.

Стрига пройшла у вітальню, кинула на підлогу своє манто, і взялась за застібку кольє.

- Допоможеш? – вона лукаво глянула на колишнього коханця і ледь чутно прошепотіла: - з корсетом…

- Звісно ні, - Лука притулився до одвірка плечем і не поспішав заходити в кімнату. – Не до  твоїх витребеньок.

- Так шкода, що мої чари на тебе більше не діють, - Ликерію і справді дратувала ця обставина. Свого часу молодий стриг, замкнутий в будинку Власвіта став для неї справжньою розрадою від туги. – Доведеться шукати інші способи вплинути на тебе.

- Ти обіцяла документи, - нагадав Лука. Йому хотілось вже закінчити з цією справою. І полетіти до Серафими. Просто, щоб побачити, що з дівчиною все гаразд.

- Так, - Ликерія пройшла до сейфа, замаскованого під картину з метеликами, і вийняла звідти теку. – Але пам’ятай, ти поклявся допомогти.

- Щоб допомогти я маю знати що саме ти украла в Медичі.

- Не украла,  а взяла на деякий час, - Ликерія усміхнулась. Та на Луку її посмішка не справила жодного враження.

- Украла, - впевнено констатував стриг. - Ну?

- Ти геть не умієш робити правильні формулювання, - жінка відійшла від сейфу, і притиснула документи до своїх грудей, намагаючись ще більше підкреслити декольте. Проте вже розуміла, що дарма. Кров нащадка Тіамат, солоніша за одвічний океан, вже отруїла Луку, і зараз він міг мислити лише про смертну, що була частиною богині. – Я позичила в Джакомо крихітну мідну каблучку... А він образився.

- Слухай, якщо я буду витягувати з тебе слово за словом, як лещатами, то справ між нами не буде, - починаючи дратуватись, сказав Лука.

- Ти – вічний і кудись поспішаєш, - Ликерія засміялась. - Куди? – але вловивши загрозу в обличчі колишнього коханця, знову стала серйозною. – Ну добре. Добре. Це перстень Наволода, що не чув? Така штуковина, яка ціленаправлено дозволяє керувати іншими стригами. Ну окрім Верховних, звісно. Але погодься дуже корисно іноді перехопити контроль над пташенятами...