Подорожні

“Були ж того часу велетні на землі – були вони й потім, коли сини Божі жили з дочками людськими, й ці їм родили.То були славетні велети давнини.” (Бут. 6:4) 

    Настав похмурий листопадовий ранок. Вітер шматував голі дерева, небо затягнуло сіро-чорними хмариськами. Іноді де-не-де капали величезні й крижані краплі дощу. Світ був сірим і безмовним. Бетонні джунглі здавались мертвими. Сонно потягнувшись, чорна кицька солодко позіхнула, перевернулась на інший бік і почала стандартне ранкове вмивання. Вона ретельно вилизувала кожну шерстинку. Годинник показував 7:33 ранку. До дзвінка будильника залишалось ще 7 хвилин, ставати передчасно з ліжка дуже не хотілось. З кухні донеслись знайомі пахощі: кава, кориця, мускатний горіх, ваніль та кардамон. Пахло неймовірно смачно. Закутавшись у ковдру Оленка посунула на кухню. Здалеку вона була схожою на химерну купу снігу, адже ковдра була білосніжно білю. На кухні її зустрів чоловік, який навшпиньки літав туди-сюди кухнею, безшумно наче метелик. Почувши, що дружина увійшла до кухні, чоловік обернувся: 

 - О, ти вже прокинулась?! Супер, а я як раз каву зварив. Тости готові, тільки ще вареня дістану.  

 - Умм..., вона солодко потягнулась, - пахне смачно. 

 - То сідай, він жестом запросив її, - як завжди дві ложечки цукру. 

    Вона ствердно кивнула головою. Він подав ароматний трунок, що парував у невеликому горнятку, на якому красувались два коти. 

 - Смачного! 

 - Дякую, навзаєм. 

 - Дякую... 

    Мить вони сиділи у повній тиші і насолоджувались смачнющими тостами та не менш смачною кавою. Після сніданку він прибрав зі столу та вимив посуд. Вона одягнулась, причепурилась. Зі спальні долинув плач дитини. 

- Коханий, побудь з Домініком, мені ще трішки... 

    Ще трішки, ще трішки, ще трішки... В голові раптом потемніло, світ розплився у неясній імпресіоністичній картині і вибухнув міріадами сліпучо яскравих іскорок. І згас... навколо лиш холод і темрява...пустота. До тями її привів різкий біль у правому боці. Це тиснув камінь, що боляче вп'явся їй у лівий бік. 

    Навколо було сиро і холодно. Вона розплющила очі. Ах..точно... лише сон... це був тільки сон, уривки минулого життя. Вона крекчучи підвелась. Вогонь, який так добре зігрівав і оберігав її протягом ночі погас. Зараз тільки невеликі жаринки свідчили про її захисника. Печера, чи то невелика заглибинка у скелі була доволі надійним притулком. До входу вів вузький карниз, який проходив просто над прірвою, а внизу далеко-далеко несла свої пінисті води річка. Назви вона не пам'ятала. Та й зрештою, яке це тепер мало значення. Світ потонув у хаосі. Той день вона пам'ятала, як сьогодні. Того дня вона втратила все. Ціле своє життя. З того дня минуло довгих сім років. Поневіряння в пущі, блукання густими лісами, полювання... безкінечний холод... та безцільні пошуки чогось... чи когось?! Раптом з-над двору почувся тихий свист. Вона рвучко і безшумно звелась на ноги. В руках зблиснув довгий мисливський ніж. Кілька секунд серце билось в темпі престо, та свист поволі стихав. Очевидно, свистун повернув вздовж кручі не помітивши сховку Оленки. Вона ще якийсь час сторожко дослухалась, але свист за кілька митей і зовсім стих. Доївши залишки вчорашньої вечері вона взявши сагайдак і лук вийшла зі сховку. Ліс переповнював лемент птахів, білки влаштували справжнє шоу акробатів, яким позаздрив би й цирк Дюсолей, у кущах товклося сімейство вепрів. Загалом світ не змінився з приходом потвор, які заполонили землю за лічені дні. Вона задумливо вдивлялась у візерунок, що його сплело гілля дерев на фоні бездонного блакитного неба. Якщо роздумати, то ліс жив своїм життям, тільки тепер люди більше не тероризували його безнастанними вирубками та кривавими полюваннями. Адже більше не було людей. Були одиниці здичавілих, загнаних відчайдухів, які ховались у лісах від тих, хто вів полювання за їхніми головами. Особливо високо цінувались жінки, адже потвори не могли самостійно розмножуватись, для цього їм необхідні були людські жінки. 

    Вперше Оленка почула про них з новин. Репортаж проводився на одному з американських телеканалів. Тоді вона навіть не звернула уваги на ту новину. Але вже за кілька днів США перестали існувати, зник і Євросоюз, розлетілась на шмаття велика Росія. Світ заполонив хаос. Люди зникали цілими поселеннями, міста заполнили поторочі, яких не здатні були створити навіть уяви митців, що створювали готичні храми та скульптури крилатих химер, які їх прикрашали. Бридота розповзлась світом наче пожежа. З роздумів її вирвало хрипле протяжне виття. Вона звикла до подібних звуків, але у цьому витті вчувався страх перед смертю, від нього кров стигла в жилах, і серце тікало в п'яти. Завмерши вона слухала, як те виття поволі переходило на стогін і врешті ввірвалось диким ревом. Це був не вовк. Оленка швидко побігла в протилежному від джерела звуку напрямку. Летіла наче вихор, швидко й беззвучно, як нетопир. Коли відбігла на, як їй здавалось безпечну відстань, зупинились. Сторожко прислухалась мить – другу, але було тихо, занадто тихо. Вирішила рухатись у тому ж напрямку, який обрала зранку, адже десь там далеко на півдні лежала її батьківщина. Сім довгих років вона намагалась прорватись туди, але марно. Потвори перекривали всі можливі шляхи. Раптом щось сильно сіпнуло її за комір куртки, від чого сперло дихання, потім блимнув здоровенний кулак, вмить світ затанцював у неї перед очима і...пітьма. Безкінечна, холодна пітьма, яка поглинула її. Вона нічого не відчувала, не розуміла. Навколо проносились незрозумілі картини, чоловік, дім у вогні, крук, що сидить високо у гіллі старого горіха, гірлянди, якими прикрашений будинок, сніг, гори... все це проносилось зі швидкістю світла... раптом все зникло... знову пітьма. Опритомніла від тепла. Воно розливалось по всьому тілу, але поворухнутись вона не могла. При кожній спробі скорня віддавала різким болем, а руки і ноги немилосердно боліли і здавалось скоро просто відпадуть. Привідкривши одне око вона побачила вогонь. Не пожежу, а просто вогонь, який пожирав акуратно складені дровеняки. Навпроти хтось сидів, але роздивитись його вона не могла бо лице незнайомця ховала тінь від величезного капюшона. Оленка спробувала підвестись, застогнала і розпласталась на спині. Руки і ноги були міцно зв'язані мотузками, а голова розколювалась. Незнайомець різко скинув капюшон і зиркнув на неї. Від того погляду душа здавалось забилась в закамарки тіла і затрусилась там в німому вереску. Холодні, крижані очі, які дивились на неї здавались двома кусками льоду. Густа борода, що вкривала нижню частину обличчя, скуйовджене довге волосся, густі кошлаті брови, а під ними ті два кристали льоду. Незнайомець рвучко підвівся переступив через вогонь і присів біля неї. Пахло від нього димом і кров'ю. Від цього запаху Олену знудило, але їй вдалось стримати рвотний рефлекс. Він дістав величезного ножа. Той був скривавлений ще свіжою кров'ю. Мить Олені здавалось що це кінець. Та раптом руки загоріли вогнем, це кров, яку стримували мотузки запульсувала у жилах зап'ясть і долонь. Друга мить і таке ж відчуття сповнило і ноги. Незнайомець так само рвучко звівся на ноги ховаючи ножа у халяву високого військового чобота. Такі чоботи були їй знайомими, адже чоловік її носив такі ж, стверджував ніби немає на світі зручнішого взуття. Він нахилився до неї, тихо й ніжно прошепотів: