Покинутий наречений

Розділ 12

  Гості пороз’їжджалися і Яна прибирала зі столу, мимоволі прокручуючи в голові все, що почула і побачила сьогодні. А подумати є над чим. Цілий вечір Стас був дуже милий, помагав щось піднести, спокійно зі всіма розмовляв, навіть трохи бавився з дітьми. З одного боку зраділа тим, що він раніше постійно був такий хороший. Хочеться вірити його рідним. Якщо це тимчасові проблеми, є надія, що скоро вирішаться. А з іншого, неспокійно. Та аварія… Все ж дуже прикро, що він не хоче відверто поговорити з нею. Вирішила  що спробує знайти підхід до чоловіка. З ніжністю, з добротою. Це мало б спрацювати.

  Однією рукою тримає тацю, іншою складає на неї посуд зі столу. Раптом повз промчав Данік за котом, бавляться. Мало не вибив їй з рук всі ті черепки. Яна сердито вигукнула:

̶  Даниїлку! Ану всядься! Давно пора спати! Бігом чистити зуби і в ліжко!

̶  Мам, я ще не хочу. Ми з Юлею так класно гралися. Але мало. Знаєш, що вона казала?

̶  Що? — неохоче спитала, зла, що малий не йде спати. Втома вже геть її перемагає.

̶  Що ми тепер брат і сестра. Правда, мамо? Тепер в мене є сестра? — Яна хмикнула, засміялася. Не знає, що казати. Несподівано за спиною почувся голос Стаса:

̶  Правда. Тепер ви можете називати так одне одного. Ви зведені двоюрідні брат і сестра.

̶  Що? — Данік намагається збагнути, але це надто для нього заплутано. Яна озирнулася. Посмішка сама з’явилася на її личку. Що б це означало? Що в Стаса далекі плани? Хай би...

  Чоловік підійшов до хлопчика, присів, каже спокійно:

̶  Неважливо. Тобі необов’язково це запам’ятовувати. Головне, що ви друзі. Це ж класно?

̶  Так. Ми давно друзі. Я навіть у візочку катав Юлю, коли вона була ще манюня. Тоді мама з тьотьою Мариною робили вправи в парку, а я біля них грався з Юлею.

̶  Он, як? — Стас  запитально посміхнувся до Яни. Вона кивнула, так і було. Посміхнулася. Данік так каже, наче дуже старший від Юлі. Катав у візочку, це голосно сказано. Швидше тримався за нього і заглядав до малечі, показував їй гримаси.

̶  Ти помагала Марині худнути?

̶  Так. Після пологів. Вона дуже переживала, бо набрала трохи ваги. Так ми і познайомилися.

̶  Зрозуміло... — Яна стоїть з тим посудом. Тоді чоловік підійшов до неї і неочікувано запитав:

̶  Чим я можу помогти тобі?

̶  А-а-а... Ну... — аж розгубилася. Вже й не чекала нічого приємного сьогодні, пригадуючи вчорашній вечір.

̶  Янусь, давай я занесу це і спробую завести малого спати. Можна? — так смиренно запитав, аж Яна оніміла від здивування. Лиш ствердно кивнула.

   Стас взяв від неї велику, важку тацю з посудом і сказав Даниїлкові:

̶  Даніку, ходи щось скажу по-секрету, — так загадково підморгнув, що малий одразу помчав, як бджілка до квітів. Яна зробила великі очі. Ну... Цікаво...

  Закінчила прибирати все зі столу у вітальні, поховала залишки в холодильник, заклала посуд в машину. Малого не чути і не видно. Невже спить?

  Пішла нагору. Тихенько відкрила двері до дитячої. Оце так...

  Данік солодко спить в ліжку, а біля нього дядько Стас. Сидить на кріслі, голова повисла, дрімає, аж сопе. В руках дитяча книжка. Фантастика! Очам не повірила. Покліпала. Все так і є. Ну й чудеса... Як він примудрився? Адже, коли малий в такому збудженому настрої, його дуже непросто змусити спати. Ще б стрибав хтозна скільки.

  Не втрималася, тихенько підійшла, щоб поцілувати сина. Нахилилася, торкнулася губами чола. Хлопчик спить. А Стас прокинувся. Так кумедно глянув на неї. Одне око примружене. Втомлений, але посміхнувся.

̶  Дякую... — зворушено прошепотіла. Чомусь ця ситуація дуже торкнулася її серця. Особливо тому, що рідний батько Даніка ніколи такого не робив. Не чекала від Стаса настільки приємної допомоги.

̶  Пішли, — тихо сказав чоловік. Вийшли з дитячої, Яна знову почервоніла, якось так... Не знає, чого вже чекати. Цей чоловік суцільний сюрприз. Зайшли в спальню. Тоді Стас ніжно взяв Яну за руку, повів до диванчику, посадив. В жінки аж серце затріпотіло. Що ж далі? Чоловік лагідно заговорив:

̶  Янусь, це я тобі дякую. За те, що стараєшся і... За все. Ти... Ти чудова. Справді. Пробач, що не вмію, не можу бути таким, який тобі потрібен. Може, колись... Не знаю... — важко зітхнув, опустив очі. Яна ледь не розплакалася. Стиснуло ще сильніше, ніж, коли сварив. Приємно, але й... Незрозуміло. На силу обізвалася:

̶  Справді? Така чудова, що цілуєш тільки на людях? — слова самі вилетіли. Не подумала. Чоловік заплющив очі, глибоко вдихнув, видихнув. Крутнув головою. Трохи помовчали. Потім тихо відповів:

̶  Яно... Я... Не можу тобі всього пояснити. Вибач...

̶  Чому? Стасе, я ж... Багато не хочу. Тільки... Будь щирий зі мною. Прошу, не мовчи, якщо тебе щось мучить. Я ж... Я ж хочу, щоб в нас все було по-справжньому. Скажи, що з тобою? Це пов’язано з тією аварією? Ти не довіряєш мені, тому не хочеш відкритися? — ледь не плачучи заговорила.

  Чоловік знову важко зітхнув, відійшов до вікна. Постояв так, спиною до Яни. Потім обернувся і відповів:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше