Глава ||

В записці було написано:

"Привіт, тебе прийняли по благодійності?"

Це питання повністю змінило перше враження від дівчини. Невже вона зараз буде мене принижувати бо я не така як вона. Або ще гірше скаже про це всім і на мене почнуть звертати увагу. Проте я вирішила відповісти:

"Привіт, так. Якісь проблеми?"

Так, знаю запитання сміливе, але вона не здалася мені злою. Хоча від мажорів можна що хочеш очікувати.

Я передала дівчині записку і знову відвернулась до вікна. Вид за вікном заворожував. На вулиці ходили люди, хтось поспішав, хтось повільно гуляв. У всіх тих людей є якісь думки, якісь мрії. А в мене є мрія? Чому я ніколи про це не думала...?

З роздумів мене знову перервала записка: 

"Та ні, це ж крутезно! Я Анна) Ти тільки не подумай, я не збираюсь насміхатись. Просто подумала, що якщо ти по благодійності, то скоріше всього в тебе немає тут друзів, і ну ти зрозуміла... Може подружимось? =)"

В моїй голові все перевернулось! Стоп! Що?! Вона подружитись хоче ?! Нічого собі.. перший день а я вже подругу надбала. Я вирішила написати відповідь: 

"Це звісно добре що ти не збираєшся мене принижувати, але ти впевнена, що хочеш, щоб я була твоєю подругою? В вас мажорів, наче не прийнято водитись з такими як я..."

Записка полетіла до її парти і раптово я почула чіткий і гучний голос викладача:

— Вітченко, Тимченко! Взагалі совість втратили? На перерві поспілкуєтесь!

Я знову відчула як горять мої щоки, бо вся група тепер на нас дивилась. Боже, ну за що мені це все!

—Вибачте — пискнула я бо зрозуміла що без відповіді викладач не продовжить лекцію.

Анна ж навіть не звернула уваги на зауваження викладача, вона собі спокійно писала відповідь на подмяканому листку. Вже під партою в мою ногу врізався папірець. Я його підняла і сховала в сумку. Ще одного зауваження я не витримаю.

Лекція закінчилась, і при вході в аудиторію мене чекала жінка, що привела мене сюди. 

—До зустрічі! Я буду чекати тебе в кафе на першому поверсі після третьої пари. — кинула на прощання мені Анна і пішла до якогось хлопця в коридорі.

Коли я дійшла до жінки вона представилась Оленою Василівною. Ага значить треба запам'ятати про всяк випадок. Вона знову пішла у невідомому напрямку. Я була змушена йти за нею. Через пару хвилин ми прийшли до її кабінету. Це я прочитала не дверях. Жінка запросила мене в середину і всадила в крісло проти стола. Трохи покопалась в папірцях і промовила:

— Значить Катерина Відченко, медичний факультет, декан Гриценко Надія Миколаївна, дата народження 17 квітня, закінчила школу з золотою медаллю. Живеш з старшою сестрою Іриною  в бідному районі. Батьки померли в автокатастрофі.  Не мала стосунків, мала одну подругу, що закінчила життя самогубством. Зазвичай снідаєш яєшнею, запиваючи апельсиновим соком. М-дамм... Не густо. І що прикажеш з тобою робити?

Від всього проговореного нею в цей момент в мене округлились очі, ледь на лоб не вилазили і знову почервонілий щоки. Що це було? Звідки в неї така інформація? Вони що за студентами слідкують? Але ж я тільки перший день. Як це все розуміти? 

Жінка побачила мій вираз обличчя і засміялась. Я нічого не розумію...

— Перед тим як приймати студентів, агенти академії дізнаються все про студента. Ми абикого не приймаємо. Це престижна академія, ти чого чекала?

—Я... Незнаю — я промямлила, бо досі не відійшла від шоку. 

— Зараз ми підемо до твоєї аудиторії, де в тебе мала бути перша пара. 

Жінка встала і вийшла з кабінету. Я за нею. 

Прийшовши до правого крила ми якраз натрапили на мого декана. Вона про щось розмовляла з викладачем. Олена Василівна втрутилась в їх розмову, а я лишилась посторонь. 

Коли вони нарешті договорили до мене звернулась Надія Миколаївна:

— Пішли, Катю, я проведу тебе до твоєї аудиторії. — жінка розвернулась на каблуках і попрямувала кудись. Звісно я пішла за нею.

Наступні дві пари пройшли без пригод. І слава Богу. Потім я запитала одногрупника, де знаходиться кафе і мені сказали дорогу. Він навіть вирішив мене провести, щоб не заблукала. Дорогою ми розговорились. Виявляється хлопця звати Віктор, йому 18. Ну тепер я маю ще одного друга. Ми вже дійшли до кафе і хлопець запитав:

—Ти дорогу запам'ятала? Щоб не заблукала як вертатись будеш — хлопець яскраво посміхнувся показуючи всі 32. Його очі заіскрили. Чомусь я захотіла поринути глибоко у його сірі очі. Він здався мені таким гарним. Я зловила себе на цій думці і одразу почервоніла. Паніка! Я занадто довго дивлюсь йому в очі!  Ще чого доброго подумає що закохалась. Ні-ні, такого мені не треба! Хлопець не чекаючи вже відповіді підморгнув і пішов собі, а я так і стою як дурочка... 

З кафе мене відгукнула Анна:

Друзі, пишіть будь ласка чи є сенс продовжувати історію? 

Дякую за те що ви зі мною і бажаю вам здоров'я та успіхів) 

З любов'ю ваша ВВ💖