Глава VI

Я не поверталась, Але ззаду почувся голос:

— Що ти тут робиш?

Такий гучний і водночас тихий, як шепіт. Серйозний і ніжний. Я повільно повернула голову. Просто перед мною стояла вона! Я за нею так сумувала! Чекала її щоночі, щоб обійняти. І ось вона тут. Просто перед мною. Стоїть така відчужена ніби ми просто знайомі! Я ледь стримуючи сльози проковтнула, і ледь чутно шепнула:

— Мама..  

Сльози ледь тримались в очах. Якщо вона відповість, вони хлинуть рікою по щокам. Вона все так же стояла відчужено і не відповідала. Чому вона мовчить?! Чому не відповідає?! Вона мене забула? 

Ми стоїмо дивлячись одна одній в очі, просто непорушно, мовчки. Мама зовсім не змінилась. В той день вона виглядала так само. Так само просто і в її смаці. Очі не витримали і сльоза прокотилась по щоці. Я швидко прибрала її махом пальців все так же невідривно дивлячись у очі найріднішої людини. 

— Чому ти тут? Тобі тут бути непотрібно! Невже ти...?  — мама замовкла, не наважуючись договорити. Я і не чекала, а сказала сама:

— Померла. Так само, померла.

Її рука здригнула і скользнула з плеча. Вона піднесла руку до рота. 

— Як же це...? Як це сталось!? 

Мама голосно кричачи тряхнула мене за плечі. Вона не вірить мені. Не хоче вірити. Раптом вона так само відчужено вирівняла спину і забрала свої руки сховавши їх за спину. 

—Тобі потрібно йти за мною. 

Знову таким же серйозним голосом промовила жінка і кудись пішла. Вона ніколи не була такою. Такою... відчуженою. Здавалось між нами прірва. Ось як людей меніє смерть. 

Ми йшли білосніжними коридорами. Навколо гробова тиша і лише стук маминих каблуків відволікає від думок. Ми зайшли в кімнату, розмальовану картинами Бога і святих. На окремій величезній стіні було найбільше зображення. Малюнок собою зображував звичайне сучасне буття людей. Переповнені натовпом вулиці, забиті кафе, сварки, бійки. Серед людей були чорні та білі силуети. Я підійшла ближче щоб роздивитись обличчя. Але мати загородила дорогу рукою. Я лишилась на місці не промовивши ні слова. 

— Тобі вже напевно сказали, що ставши після смерті душею ти матимеш вибір бути ангелом чи дияволом. Ти знаєш занадто мало. Зробивши свій вибір, ти зможеш або відправитись в рай чи пекло, це в залежності від вибору, або залишитись на Землі і допомагати людям. Тобі варто добре подумати, але ти ще занадто юна для таких рішень. Тому я вже все вирішила. 

Мама замовкла, а моє серце зупинилось в очікуванні. Що вона вже вирішила?! Хіба це не мій вибір? 

Вона подивилась мені в очі в роздумах говорити чи ні, те що задумала. І все ж вона наважилась.

— Коли я стала душею я без будь-яких роздумів обрала світлу сторону. Але я не знала чим це для мене обернеться. Тому попереджую тебе. Я незнаю як ти тут опинилась, і чи скоро ти зникнеш, тому буду розказувати коротко. Вибравши світлу сторону я вирішила перебувати в раю. Там було багато нових знайомств. Через невелику успішність в роботі в раю, до мене не так добре ставились, як хотілося б. Хоча це не довго продовжувалось. Якщо сильно трудитись багато доб'єшся. Я чула розмову... Це була розмова святих. Вони говорили про успіхи в нижньому світі. Що більшість дияволів залишаються на землі і в аду повно вільних престижних посад. Там набагато краще ніж в раю. Там живеш собі своїм життям, будь коли можеш потрапити на Землю. Там вічне вільне життя, ні до чого не примушують. Головне виконувати свою роботу, та й скільки там тієї роботи! Вони майже нічого не роблять. Життя дияволів сповнене безтурботності. Не розчаровує мене, зроби правильний вибір. 

Вона замовкла пропалюючи мене поглядом. Явно чекала відповіді. Але я не мала що їй відповісти. Рідна мати змушує мене вибрати темну сторону! Хіба так можна? Але можливо вона права, і я просто ще нічого не розумію? Може внизу дійсно великі перспективи? Я нічого не відповідала. По щоці знову сколихнула сльоза. Я хотіла обійняти маму, але вона настільки відсторонена, що я просто боялась її реакції. Потрохи пітьма почала знову мене поглинати. Знову... Коли вже це закінчиться? Коли я прокинусь від цього жахливого кошмару? Глибоко в душі я розуміла, що це не сон. Що я дійсно померла, і все що трапилось... Чому зі мною?! В вухах знову шалений набридливий дзвін. Запах ліків вдарив в ніс. Я повільно підняла вії. Навколо тиша, навіть дзвін в вухах припинився. Я досі в лікарні. Де Єгор? 

Біля ліжка на кріслі сидів тільки Сем. Він відчув як я палю його погладом і підняв на мене очі.