Розділ третій

Я здивовано повернулась до нього. Женя прокрутився на своєму комп’ютерному кріслі і тепер сидів, нахабно витягнувши ноги, і вивчаюче дивився на мене.

- Цікаве питання, - нарешті відповіла я, пообіцявши собі, що ненавидіти його більш активно буду потім, а спочатку просто визначу, що цьому гадові взагалі може бути треба від мене. – Ти пам’ятаєш хоч один день, коли мені не треба були гроші?

- Ні, - похитав головою Женя. – Ти ж живеш десь там у чорта на карку і мрієш вибратись зі своїх провінційних буднів… Ну, коротше, гроші тобі треба.

- Ти хочеш запропонувати мені влаштувати істерику і перестати прикидатись парочкою? Не сподівайся. Я не можу втратити цю роботу. Не дивлячись на те, що…

Я перехопила уважний погляд Жені і прикусила язик. Не варто йому чути, наскільки він мене бісить і так далі. Якщо що, завжди встигну виказати йому в обличчя свої претензії, а зараз краще змовчати і дочекатись, доки він нарешті пояснить мені, про що мова.

Може, не про звільнення мова.

- Не дивлячись на що? – тим не менш, зачепився за слова Антонов.

- Не дивлячись на те, що ми не дуже добре ладнаємо, - викрутилась я.

- Є таке, - осміхнувся Женя. – Хоча за три роки могли б і примиритись. Я тебе вже як облуплену знаю.

- Та що ти кажеш?

- Кажу, що, наприклад, ти щойно хотіла сказати щось типу «не дивлячись на те, що ти мені огидний», але вирішила, що у нашого конфлікту і так достатній градус, так що додатково нічого докидати не треба.

- Я такого не казала!

- Ну подумала ж, - знизав плечима Женя.

- Я зараз точно влаштую істерику. Ти цього добиваєшся?

- Ні, - усміхнувся він. – Я насправді вважаю, що це дурна затія: сваритись зараз.

- Вперше в житті скажу, що я з тобою згодна.

Антонов примружився і ковзнув по мені поглядом. Оцінюючим таким, типово чоловічим, від якого мене зазвичай буквально вивертало.

Навіть не тому, що Женя мені настільки огидний – гаразд, гаразд, він симпатичний, зараза така, мені навіть борода його подобається, хоча я зазвичай бородатих на дух не переварюю.

І навіть не тому, що – ну, суто теоретично, звісно, - мені було б неприємно виявитись його дівчиною. Та що ж там…

Приємно.

Тільки щоб гордість потішити, так!

Але не в тому справа. Мені весь час здавалось, що, варто більш-менш пристойному чоловікові, та хоч би типу Антонова, кинути на мене такий погляд, як він одразу ж зробить висновок: ні, не підходить. А ті, кому я підійду, мені і дарма не треба. Був у мене один хлопець, так. До гуртожитку проводжав після інституту. Потім ми разок поцілувались, а тоді він повідомив, що півроку – ну, Маріє, то вже занадто. Могла б і до кімнати запросити, і вже нарешті…

Що? На побачення не кликав? Квітів не дарував, цукерками не годував? Ну то ж не для сільської Маші мама грошики давала, ну, серйозно! А в общазі, кажуть, не такі вже й погані ліжка…

Огидно як.

Добре, що до того самого «не такого поганого ліжка» ми з ним і не дійшли ні разу. І ні з ким не дійшли. І взагалі, мені самотньою дуже добре. Ніхто не заважає, ніхто серце не їсть, ніхто нерви не псує. Женя хіба що періодично на роботі знущається, але ж це дурниці, правда?

- Ти знаєш, Маріє, - протягнув Антонов, висмикуючи мене з відверто сумних історій. – Валя тут підкинула мені непогану ідею…

- То ж бо яку? Піти розважитись з нею, поки ти не потрапив в кабалу вигаданих стосунків?

- Ні, це погана ідея, - скривився Женя. – Я ще не геть здурів, щоб так проколотись…

Так, Валька свого не впустить. Одружуватись з нею ніхто не хоче, тому обходять десятою дорогою, знають, що вона така чіпка, що потім просто проходу не дасть.

- Але я не про те, - продовжив Антонов. – Ти, Маріє, симпатична дівчина… Ну і нам з тобою, врешті решт, все одно бути парочкою… І народу ми подобажмось, коли разом.

Ага. Ти, скотино, їм і окремо подобаєшся. А я як я з кимось іншим в парі, то одразу «поверніть Машу Жені, вона лише з ним здатна повноцінно розкритись».

Можна подумати, що я до нього якесь живе доповнення.

- Слухай, кажи вже, - нетерпляче протягнула я. – Я, Марія, дівчина симпатична, ти у нас взагалі просто бог і красень, і парою нам бути по роботі, ага. Який глобальний висновок ти хочеш зробити з усіх цих безмежних вхідних даних?

Євген посміхнувся. Ну от, знову. Посмішки ці, таємна зброя Антонова, яку він і в передачі нашій, між іншим, застосовує, а потім я – нещасна жертва, яку, між іншим, змушують з ним зніматись!

- Хотів всього лиш запропонувати, - нарешті видав він. – Покохай мене до завтра, а, Марі?

- Що?! – випалила я.- Покохати? А чи ти не здурів часом, Женю?!

Він осміхнувся.

- Та чого ти, - протягнув таким тоном, наче запропонував просто невинно пожартувати і ніяких сумнівних речей щойно не штовхав. – Ну дивись, уже весь офіс ставки поставив, так?