Розділ четвертий

Те, що ми втекли з офісу на кілька годин раніше, ніж насправді повинні були те зробити, не допомогло нам взагалі нічим. Промерзла та мерзенна осінь остаточно завоювала місто, нахабно скинула лист з найближчого дерева і наліпила мені його прямо на лоб. Довелось під регіт Жені віддирати його і, ховаючись під дашком ганку нашого офісу, витиратись серветками і сподіватись, що брудну пляму на світлому пальто вдасться відтерти без хімчистки.

- Це огидно, - прошипіла я, ледь долаючи неймовірне роздратування. – Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу осінь… Зараз піде дощ!

А я без парасольки. Тому що попередня вивернулась так, що аж шпиці потріскали. А на тій, що у мене лишилась, можна полетіти, як Мері Попінс. І ніякої великої повітряної кулі не треба, і крила також не знадобляться.

- Ну чого ти, - Женя поплескав мене по плечу. – Диви, яка дико романтична погода!

- Ага. Боюсь тільки, у амура, що мав нас підстрелити, сьогодні вихідний, тому що з такою вологістю він крилами махати не може і не відірве свій зад від землі, - пробурчала я.

Антонов не поділяв мій похмурий настрій, але в жовтні-листопаді я ніколи надто щасливою не була. Надто мерзенна погода, надто мало сонця і надто багато дощу. А якщо враховувати, що у нас в останні роки в країні осінь – це період з жовтня по квітень, то взагалі з глузду з’їхати можна!

Зітхнувши, я рішуче вискочила під мжичку і закрокувала до зупинки. Тільки метрів через п’ять зрозуміла, що Женя за мною не йде.

Це він так проводжає?!

- Ей! – почула я окрик. – Ти куди?

- Як куди? – я озирнулась, замерзло кутаючись в своє пальто. – На зупинку! Чи ти пропонуєш мені йти пішки?

Антонов кашлянув.

- Я пропоную тобі поїхати на машині.

- У мене нема стільки зайвих грошей, щоб кататись на таксі, - відмахнулась я.

- На якому таксі? Я про свою машину, - він також спустився з ганку і підійшов ближче, але дивився на мене з відвертим нерозумінням, наче не міг втямити, як то мені взагалі в голову стукнуло відвідати тролейбус і труситись в ньому потрібну кількість зупинок.

Можна, правда, ще до метро спуститись, але тоді доведеться робити на одну пересадку більше…

Чорт, я й забула, що у Жені була машина! Зазвичай ми приїжджали в різний час. Я – рано вранці, бо транспорт не пропонував іншого варіанту. Він – аж надто пізно, і влітав в офіс за секунду до того, як треба було сідати за комп чи взагалі починати зйомки. Змилений Женя, що намагається вмоститесь на не надто зручному стільці – стандартна картина, яку я звикла бачити кожного робочого дня.

І йшла я пізніше інших, бо не хотіла стирчати на зупинці, а давно вивчила графік громадського транспорту.

- Ну? – висмикнув мене з роздумів Антонов. – Ти йдеш? Чи хочеш їхати на тролейбусі, а я в якості ескорту буду тягнутись за ним на тачці?

- А на жертву заради коханої – одну маленьку поїздку на тролейбусі, - ти не згоден?

- Нє-а, - мотнув головою Євген. – Не настільки ми близькі з тобою, сонце моє ненаглядне, щоб я за тролейбусом ганявся. Краще з користю бензин витрачу. Дощ починається, ти йдеш чи ні?

- А чому я повинна відмовитись? – не втримавшись, поцікавилась я.

- Не хочеш їхати з таким маніяком як я? – осміхнувся Женя. – Мало там, які ще шикарні аргументи може підкинути незрівнянна жіноча логіка…

Я закотила очі. Можна було, звісно, осмикнути його, сказати, що він дурень і все таке, але я не втрималась і посміхнулась.

- Ну, де там твоя машина?

Женя, мудро прийнявши це за згоду з мого боку, рішуче повів мене до свого авто, що стояло на відкритій парковці біля офісу. Я тільки здивовано гмикнула: то ж треба, скільки разів проходила мимо цієї машини, а навіть не думала, що вона може належати нашому Антонову! Така… Звичайна, нормальна машина, без усяких екстравагантних рисунків і іншої гидоти.

І на такій катається чоловік, який здатен, вибачте, надягти рожевий спортивний костюм? Ну, гаразд, це було для сцени, та йому й личило, але…

- Прошу.

Євген зволив поводитись, як джентльмен, і навіть відкрив переді мною дверцята автомобіля. Я озирнулась про всяк випадок, чекаючи підвоху, але ні, жодних калюж і ніяких спроб штовхнути мене в бруд. Можливо, Женя нарешті вирішив побути хорошою людиною, двері он відкриває, а я його своїми підозрами просто ображу.

Гаразд. Треба заспокоїтись і перестати вважати його неймовірним злом.

До автомобіля я сіла без пригод. Застигла, чекаючи, доки Женя сам обійде авто і займе водійське місце, втягнула носом повітря. І тут цей дурний аромат, що мені раніше так подобався. Ну, гаразд, він мені і зараз подобається, не стану вже брехати, але… Чому? За логікою, це міг бути просто збіг, але ж я чітко знала: Женя обрав цей аромат тому, що він мені подобався.

І ця логіка мене не влаштовувала. Ні. Ні краплі. Я відмовлялась вірити в те, що Антонов зробив хоч щось просто для того, щоб мені було приємно.

…Він тим часом нарешті дістався до водійського крісла і скептично оглянув мене. Тим самим жахливим поглядом.