Розділ п'ятий

Я аж закашлялась.

- Сусід, Женю, - закотивши очі, повідомила я. – Жонатий сусід, що вже давно тут не живе. Але я ж працюю на каналі, раптом треба буде інтерв’ю? От і дали мені візитку. Ти що, ревнуєш?!

- Ну, аякже! – фиркнув Женя. – Звісно ж, я ревную. Ми з тобою, між іншим, зустрічатись зібрались, а тут якісь колишні сусіди візитки передають. Це де таке видано?

Судячи з усього, скептичний вираз мого обличчя ясно натякав Жені: мені трохи не до жартів. Але візитку я все-таки сховала в свій гаманець, розраховуючи на те, що потім внесу номер в мобільний. Не хотілось би мені втрачати такі корисні зв’язки, а то мало там що, коли знадобиться. Життя – штука неоднозначна, а мій сусід – не остання людина на світі, може, щось знадобиться.

Зітхнувши, я повернулась до дверей і вперлась в них плечем. Ключ відмовлявся повертатись в замку, заклинив знову, і я ледь не загарчала від невдоволення.

- Здається, - зітхнула я, - наш чай накрився.

- Ти не можеш відкрити чужу квартиру?

- Я не можу відкрити свою! – обурено вигукнула я. – Знову ті бісові двері заклинили! Та що ж за день сьогодні такий…

Якщо чесно, мені знову хотілось розридатись, але при Жені не хотілось. Тому я вирішила зібратись з силами і атакувати двері ще раз, сподіваючись, що цього разі все пройде вдало. Але Антонов, судячи з усього, не проникнувся довірою по відношенню до моїх сил. Він обережно відсторонив мене, от так просто взяв – і відсунув в сторону, а сам вдарив двері плечем і смикнув ключ.

Прозвучало клацання, що позначало: панянка на ім’я «двері» оцінила грубу чоловічу силу, піддалась і зволила відчинитись. Женя посторонився, пропускаючи мене у власну квартиру, і зайшов слідом, хоча я відчула дивне бажання закритись і просто не пускати його всередину.

Не треба усяким місцевим мажорчикам дізнаватись, як їх бідні колеги, які ще й дівчата, живуть!

- Ну от, - промовила я, зупинившись посеред коридору. – Познайомтесь. Однушка на Троєщині, це Женя. Женю, це однушка на Троєщині. Приємного знайомства.

Антонов зупинився у мене за спиною і, хоча місця було не так вже й мало, став настільки близько, що я відчувала жар його тіла власною спиною. Замружилась, намагаючись позбутись від мільйона різноманітних асоціацій, що зараз спалахували у мене в голові, і нарешті невдоволено протягнула:

- І де твої вигуки, повні захвату?

- Тут досить мило, - Женя не здійснив жодної спроби мене обійти. – Я чекав гіршого. Чистенько… Де таргани?

- Від сусідів прилізають. Можливо, сьогодні вони ще не зволили здійснити свій променад.

- М-м-м… І ти не думала переїхати звідси?

Він спокійним, позбавленим емоцій поглядом ковзнув по обстановці моєї квартири. Звичайно, не виявив тут абсолютно нічого вражаючого, дивовижного чи здатного збити з пантелику. Це все тому, що тут нічого такого і не було ніколи, квартира як квартира. Ну, так, крихітна. Так, однокімнатна. І, так, тут сусіди вигулюють власних тарганів. Але нічого, я ж якось звикла, втягнулась.

- Куди переїхати? – осміхнулась я. – Женю, не у всіх є батьки, що можуть допомогти фінансово. Мої такі безтолкові, що їм ще додатково відправляти треба. А зарплата у нас, сам знаєш, не страх яка велика. Принаймні, якщо витрачати гроші ще й на знімання квартири, то лишається не так вже й багато.

- Так, - погодився Женя. – Я про це якось не подумав.

- То ж треба! – фиркнула я. – Ти всерйоз признаєш свою помилку? Антонов, що на тебе найшло?

Женя лише знизав плечима.

- Намагаюсь якось змінити твою думку про себе, але ж ти, здається, кремінь, хочеш триматись до останнього.

Я осміхнулась.

- Мене не так просто переконати.

- Та я помітив, - здається, це його тільки веселило. – То що на рахунок чаю, а? – я помітила, як знову засяяли очі Антонова, і поспішила додати. – Тільки не думай, що тебе може чекати щось більше за чай! Навіть не сподівайся!

Антонов лише розреготався.

- Та боже збав! – вигукнув він. – Якщо я запропоную якесь непотребство, то ти ж мене з’їси мене з нутрощами і навіть не подавишся! Ні, Маріє, давай-но обійдемось на цьому етапі наших стосунків без відвертостей.

- Ми на будь-якому етапі наших стосунків обійдемось без відвертостей, - пробурчала я. – Зарубай на своєму довгому носі, що це був наш перший і останній поцілунок.

- Пробач, але у мене нема довгого носа, - розвів руками Женя, падаючи на стілець. – Тому я дозволю собі пропустити ту дурницю, яку ти щойно сказала, мимо вух.

- Можеш впустити в праве вухо і випустити через ліво. Нема анінайменшої загрози, що ця інформація пройде через мозок. Він же в тебе відсутній.

Мені здалось, що Женя навіть не думав ображатись.

- Звісно, - підтвердив він. – В мене там лише лабіринт для тарганячих бігів. Звивини ж призначені винятково для виконання цієї функції.

- Ти якийсь надто сьогодні білий та пухнастий, - насупилась я.

- Це я відкриваю тобі справжнього себе. Слухай, красуне, тобі ще закохуватись у цю людину, так що менше скептицизму, будь ласка!