Покохай мене до завтра

Розділ сьомий

Глянувши збоку на камеру, я подумала: добре, що я обрала варіант текстового блогу! Сидіти перед цим чудовиськом і робити вигляд, що спілкуєшся з величезною аудиторією – це жахливо! Я навіть приблизно собі не уявляла, як можна спокійно витримувати правильний тон, не спираючись ні на підтримку залу, ні на хоч якісь більш-менш правдоподібні окрики з боку режисера. Сама собі пиши сценарій, сама вигадуй, що говорити, а ще – тебе обов’язково побачать, а тобі ж треба приховати свою особистість!

Та й фон у мене був би поганенький.

І актриса з мене ніяка! Я ніяк не могла позбутись від відчуття, що нас розкусили, хоча ми з Женею кілька днів вперто прикидались закоханими. Чи вдало? Поняття не маю. Врешті решт, я і далі продовжувала їздити додому на тролейбусі, а зранку підхоплювалась о шостій і думала, чи пощастить мені цього разу, чи побачу я квартиру цілою?

Замок, сказав мені майстер, безнадійний. Ставити новий? Можна. Робота довга, хоч і не дуже дорога. Виграш за наше прикидання зжерла, скажемо прямо, корова, позичати гроші я не хотіла, тільки знову запевняла себе, що от дочекаюсь заробітної плати, і тоді обов’язково, без сумніву…

Без сумніву що? Покрию батьківські борги? Чи все-таки виділю частину власного бюджету на замок?

Але насправді я розуміла: мені треба міняти квартиру. І чим скоріше я це зроблю, тим краще. Тому що тут холодно, опалення вмикати, здається, ніхто не планує, вода льодяна, а з допомогою нагрітої в чайнику чи в каструлі води нічого не зробиш. Я навіть привчилась приймати душ.

Дуже швидкий.

І дуже холодний.

П’ятничний прямий ефір підкрався якось непомітно. Я до останнього була впевнена, що ми спочатку все відзнімемо, потім змонтуємо, і тільки тоді програма вийде на каналі, але у Вась-Вася, здається, були радикально інші плани. Тому що, варто тільки було нам з Женею з’явитись зранку на порозі студії, нас порадували щасливою новиною: буде прямий ефір!

Я здригнулась. Треба було відмовитись! Мало того, що закоханими прикидатись з чоловіком, якого терпіти не можу… Наче як терпіти не можу!

- Чого ти тремтиш? – зітхнув наш оператор, Андрій. – Сюди такі курки тупі іноді приходять в якості гостей, і нічого, несуть усіляку дурню… А ти камери боїшся? Вона тебе, між іншим, любить!

Я закотила очі.

- Ага, любить, - пробурчала я собі під ніс, - так само, як і Женя.

- Ну, серйозно, - Андрій усміхнувся і глянув на мене якось геть не так, як треба дивитись на колегу. Мені цей не в міру зацікавлений погляд, якщо чесно, не надто сподобався, надто великий відсоток службових романів на один квадратний метр мого особистого простору… - Ти і так красива, а на екрані просто цукерочка.

І облизнувся.

Супер! Тепер за мною зітхає наш оператор? А мені що робити? Станцювати від радості і піти посипати собі голову попелом, тому що останнє, що мені зараз треба – це стосунки з кимось? У мене двері не зачиняються, от про що думати треба!

А не про мужиків.

- Будь моя воля, - продовжив вперто Андрій, - то я б тільки тебе і знімав. Мені здається, ти в будь-якому б гарно виглядала… В будь-якому одязі, в будь-якому жанрі…

- Особливо в тому, про який ти зараз думаєш.

Я озирнулась. Женя, сердитий, наче хтось справді щойно посягнув на його дівчину, уважно дивився на оператора.

- Андрію, - холодно відмітив він, - ти, мені здається, забув, що повинен бути більш уважним до жінки на ім’я «камера», а не «Марія»? Я не сперечаюсь, приголосні трохи збігаються, але я сподівався, що твого розумового рівня буде досить для розрізнення цих двох понять.

- Але ж вона переживає! – спробував захиститись Андрій. – Що мені, стояти і дивитись, як дівчина тремтить? Якщо тебе носить незрозуміло де?

- Мене носить не «незрозуміло де», а в двох метрах від вас, і я не настільки захоплений процесом розкладання реквізиту, щоб звернути увагу на те, що ти фліртуєш з моєю Машею, - він обійняв мене за плечі, і я ледь встигла зупинитись, щоб рефлекторно не вдарити його ліктем по ребрах.

Женя, здається, не сумнівався в підступності моїх бажань, тому що обійняв ще міцніше і проворкував:

- Нам пора в кадр, люба. Час уже ось-ось…

Андрій скривився.

- Краще б ви просто прикидались, - пробурчав він. – Тоді не лили б цей цукровий сироп на кожному кутку офісу.

- Ти маєш щось проти наших почуттів? – усміхнувся Женя. – Який жах! Хто б міг подумати, що ти настільки не любиш солодке, Андрію. Може, звернись до Вась… иля Васильовича? Щоб він замінив тебе на час цих зйомок? А, що думаєш?

Нічого хорошого про цю ідею Андрій, само собою, не думав і думати не міг. Він же ще не геть здурів, щоб легко відмовитись від одного проекту, а потім вилетіти ще з десятка, а то й взагалі з роботи? Оператором він був не настільки висококласним, і я підозрювала, що ні в якому іншому місці йому такі гарні умови роботи, як тут, не світять. Так що натяк Жені був сприйнятий правильно, і Андрій сховався за камерою, роблячи вигляд, що у нього все чудово, а зйомка не викликає жодного когнітивного дисонансу.

- Ефірний час! – почула я гучний голос нашого сценариста, що навіть не зволив нормально розповісти, про що ж буде програма. – Хвилина до старту, всі на вихідні позиції!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше