Глава 1

Шановні читачі!

Вітаю вас в своїй книжці. Якщо ви ще не зареєстровані на сайті - реєструйтеся на сайті та додавайте книгу до бібліотеки. Ви зможете коментувати та спілкуватися з автором. Додати до бібліотеки знаходиться поряд з аннотацією в головній сторінці книги. 

Анотація до книги "Покохай мене по-драконячому"

Я мріяла співати, але працюю продавчинею. А ще драконячий мер не дає мені проходу. І все тому, що я через безглуздий збіг обставин сіла до нього в машину! Ця помилка стала початком низки моїх бід, і я б рада втекти від настирливого дракона, але тільки він може врятувати мою дочку!

— Ти без мене не зможеш! — бризкає на мене слиною вже колишній чоловік, кидаючи розлючений погляд то на мене, то на дочку.

— Любий, візьми, — я простягаю йому хустинку, якою витирала обличчя після його репліки.

Жахіття під назвою «шлюб» закінчено.

Поруч стоять дві валізи, у яких лежать мої з донькою речі. Сьогодні в нас починається нове життя.

— Маріанно! — колишній благовірний знову починає свою істерику.

У його очах починає палахкотіти полум’я, а зіниці стають вертикальними. Ой, як страшно. Я теж можу закликати свою сутність. Та з задоволенням відгукується на заклик. Полум’я розтікається тілом.

— Нумо припиніть, — у нашу перестрілку поглядами втручається адвокат. — Ви тепер обоє вільні, але, прошу, не потрібно палити будівлю суду.

Я пирхаю й перехоплюю ручку моєї доньки. Вона притискає до себе м’яку іграшку у вигляді рожевого вовка.

Мене злегка трусить. Головне — ми вільні. А зараз нам потрібно йти до таксі, яке чекає на виході із суду.

Ще під час засідання прийшло повідомлення, що таксі під’їхало. І йому доведеться мене почекати, але нічого страшного. Трохи золота на сплату пені в мене є.

Єдине цінне, що дісталося мені від чоловіка після розлучення — дочка. І наше життя буде сповнене нових емоцій і вражень. Тільки мені доведеться знайти роботу. Після розлучення навіть мої батьки відвернулися від мене. Але нічого. Мої дві подруги дали мені ключі від новенької квартири в місті Левитанії. Це місто, що ширяє в небі. Хто б міг подумати, що дракони почнуть жити в небі!

Ми виходимо з будівлі суду. Який приємний день. Сьюзі усміхається, міцно стискаючи мою долоню і свого іграшкового рожевого вовка.

Так і стоїмо пару секунд, поки нас не починають підштовхувати люди, що виходять і входять у будівлю суду. Нарешті, неподалік я помічаю потрібну машину. Єдину, що зупинилася біля входу, як і було обумовлено.

Хух, все-таки таксист мене дочекався. Прямую до авто. Водій стоїть поруч із дверцятами.

— Добридень! Вибачте, що змусили вас чекати! — кажу я.

Емоції так і вирують.

Ще й водій такий симпатичний чоловік — високий, широкоплечий, і для таксиста вельми пристойно вдягнений. Він розмовляє по постфону, причому, мабуть, когось вислуховує. Он як хмурить кущисті брови.

— Ви розмовляйте. Я сама покладу валізи, — махаю йому рукою.

Насамперед відчиняю дверцята в машину й саджу Сьюзі. Слідом кладу валізи на широкий диван, так і не дочекавшись, поки водій, який говорить по постфону, відчинить багажник.

— Сьюзі, пристебнися, — показую доньці на ремені безпеки.

Та пристібається і притискає до себе вовченя.

Сама ж сідаю на переднє сидіння.

Незабаром і сам водій повертається в салон. Ошелешено дивиться на мене.

— А…

— Ви вибачте, що змусили вас чекати, — починаю я. — Плачу сорок золотих за очікування. Більше не можу. Нам у будівлю Телепорту.

— Е… — тільки й видає він.

— І прошу вас. Нумо без всіляких ваших таксистських розмов. Щонайменше мені зараз хочеться розмовляти, — не даю йому ні слова вставити.

— У…

— У Сьюзі дракон спокійний. Не хвилюйтеся, вона нічого не спалить у вашому салоні. Фарби та фломастери лежать у валізі, тож не розмалює нічого теж, — я повертаюся до доньки. — Мила, не бий ногами по сидінню.

Чоловік закочує очі й заводить двигун.

Хм-м, а чоловік дракон. Одягнений пристойно, а працює в таксі. І машина не найдешевша. Може, у нього проблеми, і потрібен підробіток? Власне, це не моя справа.

Мій постфон вібрує. Ненька.

— Так, привіт, мам.

— Маріанно! Ви розлучилися?

— Щасливо й радісно.

— Але ж він такий чудовий чоловік. Я думала — ти передумаєш!

Я позираю у дзеркальце — Сьюзі дивиться у вікно.

— Мам, так буває. А ти не думала, що там могло бути рукоприкладство?

— Це пристрасть!

— Б’є — отже, б’є, — зараз же відгукуюся я.

Ловлю драконячий погляд. Очі в нього гарні — сині-сині. А обличчя чомусь здається знайомим. Де я його бачила?

— Ага, довела бідного до пияцтва. Він говорив, між іншим.

— П’є — отже, алкоголік, — продовжую я.

— Ми з батьком дуже незадоволені. Такий шлюб — і такий кінець.

— Згодна, кінець там так собі.

— Ну, такий хороший чоловік…

— Мамо, від нього Луїза втекла. А вона з ним, на секундочку, п’ять років ще до нашого шлюбу була.

— От бачиш. Ти зі своїм характером навіть його коханку довела!

— Він сам збанкрутував. Звісно, він нікому не потрібен.

— Нічого страшного, Маріанно. Отже, так. Повертайся до нього. Тато дасть йому золота на його справу. Він розкрутиться. У вас же дитина.

— Я прямую до Левитанії. Ну, і сама розумієш, там можна зловити рибу побільшу мого колишнього. Там ми й будемо жити із Сьюзі. Розмови про те, щоби повернутися до цього невдахи, можеш навіть не починати.