Глава 2

Машина зупиняється біля будівлі Телепорту. Я випурхую звідти. Відчиняю дверцята машини з того боку, де сидить Сьюзі.

— Ви не могли б допомогти мені з валізами? — уточнюю я, усміхаючись таксисту.

На мене похмуро дивляться, і я розумію, що сервіс тут так собі. Ну й добре. Я поставлю цьому таксі не дуже хорошу оцінку. Треба ж таких працівників наймати.

— Далі самі, пані, — відгукується він, гордовито дивлячись на мене.

— Я розумію, що вам потрібно поспішати, але буде швидше, якщо ви допоможете витягнути валізи.

Чоловік закочує очі, не бажаючи виходити з машини.

Я пирхаю й сама дістаю валізи.

— Сьюзі, — з докором дивлюся на дочку.

Вона залишає брудні сліди на спинці дивана водія. Знаками показує мені:

«Вибач, мамо».

І тягнеться ручками витирати бруд.

— У вас є ганчірка? — звертаюся до водія.

Той щось читає в постфоні й не відразу реагує.

— Що? — запитує він.

— У вас ганчірка є? Тут дочка трохи забруднила сидіння.

— Залиште мою машину, — роздратовано відгукується він.

— Ну, я не хочу, щоб ваші наступні клієнти подумали, що у вас брудно.

Полум’я його погляду обпікає. Драконяча сутність ніби рветься крізь свого носія. Набагато потужніша, ніж у мого колишнього чоловіка.

Я нервово смикаюся, вдаряюся головою об дах машини. Сьюзі тягнеться до моєї голови й погладжує її.

— Все, пішли, Сьюзі, — беру її за руку і витягаю з машини.

Дочка махає рукою на прощання водієві, але той лише гмикає і відвертається.

Телепорти. Я захоплено дивлюся на них. Як же давно я нікуди не подорожувала й не переносилася. Моя подруга Ліліт терпіти не може телепорти. І я її чудово розумію.

Ми входимо всередину, потрапляючи в потік людей, які прямують до своїх телепортів.

Наскільки мені відомо, у Левитанію йде зовсім окремий телепорт, відгороджений від решти. До звичайних потрібно пройти крізь кілька контрольних пунктів, які мають вигляд кабінок, де перевіряють речі й документи.

До Левитанії — усього один. Але розповідають, що там перевіряють усе досконально й дуже жорстко.

Ми проходимо перший контроль, де мила дівчина перевіряє наші документи. Вона намагається говорити зі Сьюзі, але я пояснюю, що це неможливо. Усе тому, що Сьюзі — глухоніма. І це одна з причин мого розлучення з чоловіком. А ще одна — його компанія давно вже йшла на дно, але він так наполегливо вимагав народити йому ще одну — здорову — дитину, що я просто не витримала. До того ж він демонстративно ігнорував доньку з такою вадою. Зате жартів у стилі — ось виростимо і продамо комусь у дружини таку мовчазну жінку — було аж надто багато. І ще багато дрібниць, які накопичувалися поступово, ніби снігова куля, щоб потім впасти на голову мого колишнього чоловіка. Я не пошкодувала тоді, що подала на розлучення. Благо, у мене були подруги, які мені допомогли. Та що вже там. Мені навіть коханка мого колишнього чоловіка допомогла.

Пам’ятаю, мама мені постійно повторювала — чого я з нею спілкуюся? Негоже пристойним драконицям дружити з коханками чоловіка! А що я можу зробити, якщо вона єдиним нормальним співрозмовником у нас у будинку була? Шлюби з розрахунку — мінус любов у сім’ї. І я вже й поготів не дозволю продати Сьюзі комусь у дружини. Ось вона виросте й сама вибере собі чоловіка. Нехай навіть це буде троль!

Наступним пунктом — нас заводять у спеціальну кімнату, де ставлять запитання.

Мила ельфійка заповнює стандартні анкетні дані — хто така, куди прямую, навіщо і з якою метою. Також робить невеличкий опис міста й дає карту. За нею я зможу зорієнтуватися і знайти потрібний будинок.

До слова, він знаходиться на околиці міста, але Лілі мене запевнила, що це найкращий будинок у всьому місті. З її-то принциповістю й пунктуальністю — я в це вірю. Тим паче проєктувала вона його сама. І їй, як проєктувальниці, виділили там аж одну квартиру. Лілі ж відмовляється жити там. Їй і на землі добре. Та й у її чоловіка багато наземних турбот, у яких вона йому допомагає.

Для Сьюзі мені обіцяють школу. Там їх поки що дві. Класів не надто багато, як і дітей. Вона носить спеціальний пристрій для слуху й зараз не розмовляє, хоча може. Я розумію, що буде проблема з комунікацією з іншими дітьми, але що поробиш. У мене недостатньо коштів, щоб забезпечувати їй спецшколу. Але вона цілком адаптується й до звичайної. Можна тільки сподіватися, що там буде краще.

Незабаром опитування й огляди закінчуються, і ми йдемо до самого телепорту. Усе, нове життя, нові враження. І робота.

Телепорт до Левитанії розгорається яскраво-блакитним світлом. Ще кілька кроків. Сьюзі усміхається мені, поки ми чекаємо дозволу увійти. Ми хоч і єдині, але просто так вскочити туди не можна.

— Вибачте, пані Трені, — лунає позаду нас.

Це та ельфійка, що нас розпитувала.

Я повертаюся.

— Так?

Вона злегка мнеться і смикає комір своєї уніформи, яка складається із синьої обтягнутої спідниці й піджака.

— Перевірка ще не зовсім закінчена. Тут така справа, — вона ніби розгублена. — Керівництво хоче поставити вам кілька запитань.

Я густо червонію. Яка несподіванка.

— Ваша донька може почекати вас на диванчиках, — вона показує на червоні дивани, які стоять біля стін.

— Добре, — тягну я. — Сьюзі, почекай на мене тут.

Трохи страшно стає. Руки злегка тремтять.

Мене знову заводять у кімнату для опитування, а я завмираю на місці. Тепер за столом сидить той самий таксист.

— Пане… — починає вона, а його очі спалахують. — Пане Кілліане — ось пані Трені, — каже ельфійка, професійно усміхаючись чоловікові. — Вона прямує в Левитанію.

— Дуже добре, — усміхається він, а сині очі ніби пропалюють мене.