Глава 3

— Ну що. Подивимося, хто тут збирається до Левитанії, — на його обличчі розпливається усмішка.

— А…

— Сідайте. Не люблю, коли співрозмовник стоїть.

— Е-е, — йду до стільця.

— Отже, Маріанна Трені й Сьюзан Трені, — продовжує він.

— Е…

— Сідайте-сідайте, — він очима вказує на стілець.

Ось тільки ні краплі м’якості в його погляді. Та навіть елементарної ввічливості теж не спостерігається. Керівництво з контролю Левитанії? Брихець. Тільки я так могла вляпатися.

— Я пройшла опитування, — всередині все стискається.

Треба ж так таксі з чиєюсь машиною переплутати. А взагалі, сам винен, що мовчав. Ну, власне, нам було по дорозі, тож нічого страшного.

Я сідаю на стілець, закидаючи ногу на ногу. Тканина спідниці натягується, злегка оголюючи коліна. Знаю, що на чоловіків це справляє враження. І вельми приємне. Розслабляюся трохи. Навіть моя сутність відгукується, додаючи мені сил.

— Але не зі мною, — він чемно свердлить мене поглядом.

— Е-е. А я вам не заплатила, так? — згадую я, що він на нас тоді так гаркнув, що я навіть забула дати йому золото.

— Мені не потрібно золото, але могли хоча б запитати, перш ніж стрибати до чужої машини.

— Ну, різне буває. Особливо після розлучення, — м’яко відповідаю я, не зводячи погляду з його очей. — Зате я тепер вільна дракониця.

Головне — зоровий контакт. А ще можна трохи повернути голову, показуючи шию. Провести пальцями від мочки вуха нижче, ледь торкаючись шкіри. Злегка нахилитися, демонструючи закрите декольте. Ніщо так не розбурхує чоловічу уяву, як закриті півкулі. У них відразу вмикається цікавість — так що ж там таке?

І цей Кілліан теж клює. Стежить за моїми рухами. Але чомусь його погляд майже не змінюється, на мене наче дивляться дві сині крижинки. Він залишається майже незворушним. Ну, добре. Йому, можливо, ще й не так показуються у всій красі.

— Найменше мене цікавить ваше особисте життя.

— Вибачте, — опускаю очі й одразу ж підіймаю. — Моя подруга Ліліт Грахем дала мені ключі від квартири, де я могла б влаштуватися зі своєю донькою.

Клює. Так, он — кров приливає до щік. Ні, ну а що? Навіть якщо ти дракониця, це не означає, що не потрібно вчитися жіночим штучкам. Нам теж не обов’язково вдавати з себе Бриха на закланні. А краще ось так: десь підморгнути, десь усміхнутися, десь скористатися своєю вродою. Немає нічого такого в тому, щоб користуватися всім своїм арсеналом. Головне — щоб допомагало. Погляд і зовсім вирішує багато.

— Тобто ви туди ненадовго й без стартових, — він робить прочерк в одному з рядків.

— Що ви маєте на увазі? — я злегка напружуюся.

Як це без стартових? Там же тисячу золотих дають на життя.

— У Левитанії потрібні ті, хто буде приносити користь місту, — він дивиться на мене з-під примружених вій. Голос стає хрипким. — Якщо ви за запрошенням подруги, отже, деякі бонуси вам не потрібні. Якщо одна з квартир буде пустувати, то природно, ви можете подивитися місто, так би мовити, побувати на екскурсії. На… припустимо, три дні. Цілком вистачить. Виключно з поваги до вас, як до матері. Подивилися, повернулися на землю.

І все таким холодним тоном, який суперечить полум’яному погляду.

— Стривайте, але я збираюся працювати, — тягну руку до нього й паперів.

Які три дні? Він знущається? Мені треба більше. Поки я там влаштуюся, поки знайду роботу.

Навіть я за собою помічаю, що моє дихання збивається, і вся моя удавана маска зникає, а так не можна. Не можна втрачати обличчя незалежно від ситуації.

Кілліан повільно обводить мене поглядом.

— Ви хоч десь працювали?

— Так, звісно, — майже брешу я. — На фірмі свого чоловіка. Колишнього чоловіка. Була бухгалтером.

Зовсім недовго, поки не завагітніла, а потім послухалася маму і звільнилася звідти. Я все життя займалася професійно співом, але ніколи не пробувала на цьому заробляти. На Левитанії якраз є два клуби, у яких я можу спробувати свої сили.

— Ось як, — він знову робить помітки на аркуші. — Бухгалтери там не потрібні. Уже штат набраний. Якісь ще таланти?

Я починаю нервувати. Уже розумію, що й губи облизую, втрачаючи те самовладання, яким хотіла його зачарувати. Зберися, Маріанно.

— Співачка. Я ще співаю добре.

Чоловік фиркає. Та він мене взагалі серйозно не сприймає! Хто він такий взагалі? Нехай вирішують роботодавці!

Може, переборщила зі своєю чарівністю?

— І таких там цілком вистачає, — він злегка відкидається на стільці. — Куди не глянь — одні співачки.

Він схрещує руки на грудях.

Спокійно, Маріанна. Я роблю вдих і видих. Битва ще не програна.

— Що саме ви можете запропонувати ще? — він злегка піднімає брову. — Здивуйте талантами?

Мені здається, чи в його очах відбивається його сутність? Тому що навіть моя піднімається. Я відчуваю її полум’я в тілі. Не можеш вдатися до зваблення людської сутності — вдайся до драконівських інстинктів. В сутностей все набагато легше і простіше, ніж у нас. Вони взагалі не розуміють, що ці людські собі дозволяють. Чому вигадують стільки перепон і причин на шляху до задоволення. Ні, звісно, я нічого не збираюся робити й заходити далеко, але не скористатися не можу.

У кімнаті стає спекотніше. Я піднімаю й повільно розгладжую спідницю, ведучи по складках. Кілліан спостерігає за моїми рухами.

Все-таки клює. Коханка мого чоловіка мала рацію. Дяка цій ельфійці, що навчила мене таких фокусів. Я б і її взяла із собою в Левитанію, але навіщо? Найміцніша дружба та, у якій подруги бачаться якомога рідше.

Полум’я тече венами. Я закликаю свою сутність. Знаю, що вона зможе виманити і його. Кажуть, що це рідкісний дар. Багато драконів ховають свої сутності від інших, але іноді дозволяють побачити. А я завжди можу витягнути чужу.

— Ось як, — хрипить чоловік.

Його зіниці розпливаються і стають вертикальними. Є. Вийшло.