Глава 4

Перший день ми проводимо вдома. Тільки виходимо на вулицю, щоб обійти наш район, зайти в магазинчик і придбати запаси їжі.

Співбесіду в мене заплановано на ранок. Сьюзі я б не хотіла брати із собою, але все одно доводиться. Залишити її вдома немає з ким, та і я ніколи не йшла надовго й далеко. Тим паче в місті, у якому ми вперше.

Одяг я вибираю вузький — своє улюблене концертне червоне плаття, у якому я не раз виступала. Яскравий, помітний макіяж з обов’язковою червоною помадою. Справляти враження — так на повну. Найкраща подруга дівчини — косметика. Але нею, як і природною красою — потрібно вміти користуватися.

Сьюзі теж намагалася якось подружитися з моєї косметичкою. А потім я пів дня відмивала наслідки такої дружби.

Клуб знаходиться майже в центрі міста. Він губиться між будинків. І якби в нього не було яскравої вивіски, його можна було б і зовсім не знайти. Я б його назвала не «Підстрелений Брих», а загублений Брих. Але яскрава вивіска на всю будівлю, а також ресторан на даху — незаперечна ознака подібних закладів — чітко дають зрозуміти, що я не помилилася і прийшла саме туди, куди мені й було потрібно.

Ми входимо всередину, негайно занурюючись у напівтемряву закладу.

Перше, що ми бачимо — це гардероб. Тут нікого немає. Тож сміливо йдемо далі. Потрапляємо у просторий зал, освітлений величезною люстрою під стелею. Посеред залу розташовується сцена, на якій недбало стоять музичні інструменти.

Стіни чорні, у повітрі я вловлюю добре відчутні нотки тютюну й алкоголю.

Я усміхаюся, а Сьюзі морщиться й затискає ніс пальцями. Даремно я її із собою взяла, але нічого. Головне — отримати роботу, а все інше вже деталі.

Перші, кого ми помічаємо — прибиральниці. Вони метушаться зі швабрами й мітлами. Усі столи зсунуті в один бік. А ще тут є щось схоже на другий поверх, де також видніються столи й дивани. Мабуть, віп-зона.

За столами сидять кілька дівчат. Орчанки, пара ельфійок. Судячи з бойового розфарбування — вони теж на співбесіду. Отже, буде відбір. Нічого. Я жодного разу не приймала в них участі, але нічого. Потрібно ж колись починати.

— Дівчатка, а тут проводять співбесіду? — уточнюю в них.

Мене й Сьюзі обкидають презирливими поглядами. Хм, жодної дракониці. Хоча, навряд чи дракониця пішла б працювати в подібний заклад.

— Тут, — гордо відповідає одна ельфійка і фиркає.

— От і добре. Сьюзі, сідай за стіл, — я саджаю доньку на стілець трохи осторонь від основного натовпу й сідаю поруч із нею.

На нас раз у раз дивляться. Я даю Сьюзі свій постфон, щоб вона знайшла чим себе зайняти.

Сама ж спостерігаю за тим, що відбувається в залі. Клуб вельми вражає. І все новеньке, гарне.

Чую смішки й перешіптування, спрямовані, як я й передбачала, у наш бік.

— З дитиною прийшла. На жаль буде тиснути.

— Дракониця або людина?

— Людина, мабуть. Дракониця в житті б не опустилася до такого рівня, щоб довелося працювати.

Я мигцем дивлюся на них, а мої очі спалахують полум’ям. Дівчата відразу замовкають, але за мить відновлюють розмови — і вже набагато тихіше. Ось воно. Ніхто не вірить, що дракониці можуть працювати. Та що в цьому такого? Уже давно дракониці забезпечують себе самі. Між новаторів це поширене явище.

Суспільство вже давно розділилося на дві категорії: новаторів і традиційників.

Моя сім’я — сім’я традиційників. Шануємо давні традиції, коли дочку видають заміж за обраного дракона, працювати вона не повинна, а тільки догоджати своєму чоловіку, народжувати дітей, миритися з коханками й так далі. Загалом, нудне життя. Тому, поки я була молода, я все хотіла приєднатися до новаторів. Але приєдналася лише пів року тому, коли дочці було сім років. Так склалися обставини.

Я піднімаюся й починаю ходити вздовж столів, злегка розминаючись і розспівуючи. А що? Підлогу вже помили, взуття в мене чисте. Готуюся до співбесіди. Очікування вже затягнулося.

За мною навіть дівчата почали повторювати, але владні прибиральниці однією фразою: «куди по помитому», — заганяють їх назад на стільці. Правильно, дивитися треба під ноги.

Хм, звичайно, дракони намагаються себе оточувати тролями або ельфами. Вкрай рідко побачиш орків. Загалом, у деяких драконів вельми специфічні смаки. Ось я знаю одного дракона, у якого коханками тільки орчанки й були. Може, і тут та сама ситуація? Але, власне, як говорила коханка мого колишнього чоловіка — головне, щоб було добре. Ти ж не дізнаєшся, хто тобі підходить, якщо не спробуєш. Є тут частка правди, якщо так замислитися.

— Вибачте, — я звертаюся до орчанок.

Очікування директора клубу вже стало нестерпним. Швидше хочеться почати, хоч мені й нікуди поспішати, але час — золото!

— Так? — випрямляється одна: огрядна орчанка, з-під губи в неї ледь визирають ікла.

— Мені б не хотілося вас відривати, але ми тут уже довго чекаємо, а не могли б ви покликати директора? Буду щиро вдячна, — я усміхаюся їй.

Краєм ока помічаю округлені очі інших учасниць відбору. Відчуття, що вони вже запитували, але замість відповіді отримали ганчіркою.

Орчанка розгублено кліпає віями, дивлячись на мене.

— Е-е… Ну, мені туди не можна йти, поки не закінчимо прибирання. Але він же сам вийде, напевно, — вона розгублено дивиться на колег, застиглих на місці.

— А ви не можете підказати, де директор? Ми тут усі на співбесіду прийшли, — я усміхаюся їй. — Мені дійсно не хочеться завдавати вам незручностей.

— Я не знаю, — вона потирає спітніле чоло, а потім показує на ледь помітні двері зліва від сцени.

— Ось там спецприміщення, — показує друга орчанка-прибиральниця. — Можете покликати його. Пан Штарль з учорашнього дня не виходив зі свого кабінету. Але там його помічниця має бути. Вона точно підкаже, що з ним.

— У вас дуже гарний голос, — каже перша прибиральниця. — І дивовижна донька.

— Дякую, — м’яко усміхаюся я і прямую туди під поглядами орчанок і інших учасниць співбесіди.