Глава 5

У коридорі, дорогою до кабінету директора, я відчиняю всі двері, які трапляються мені. Дві гримерки, одне спецприміщення, вбиральня. І вона дуже до речі — я питаю в Сьюзі, чи не хоче вона туди сходити, але дочка хитає головою.

Нарешті, ми доходимо до кабінету директора закладу.

Хоч би табличку собі повісив. Летюче місто, а знайти директора неможливо.

Я стукаю у двері.

— Добридень, — заходжу всередину й потрапляю в приймальню. — Мене звати Маріанна Трені, я на співбесіду.

У приймальні досить світло, яскраве світло потрапляє у вікна і трохи сліпить очі.

За столом сидить орчанка і друкує на друкарській машинці.

— Здрастуйте, — відгукується вона, відриваючись від своєї роботи.

Симпатична дівчина з зеленуватою шкірою й невеликими іклами, що визирають з-під нижньої губи. На обличчі непомітний макіяж.

Вона дивиться на двері зліва від неї, а потім на мене.

— Одну хвилину, — вона підводиться, поправляючи обтислу спідницю.

На ній тонка прозора блузка, яка дозволяє побачити бюстьє і величезні груди. Такими цілком можна пишатися. Мої набагато менші. Знаю, потрібно було годувати доньку грудьми, але молока не було. Тож не виросло нічого.

Вона підходить до сусідніх дверей і стукає туди.

— Так! — хрипкий голос відгукується на її стукіт.

— Пане Штарль, тут на співбесіду прийшли, — каже орчанка.

— Яку співбесіду? Співбесіди завтра. Вісімнадцятого! — кричить він.

Я нервово здригаюся. Жодних завтра. Це ж буде мій останній день! Мені потрібно сьогодні отримати роботу!

— Сьогодні вісімнадцяте.

З кабінету доноситься лайка, а мені доводиться затиснути руками вуха Сьюзі. Чуємо ж ми прекрасно!

— Зараз вийду! — а ось це вже кінець його тиради.

— Менше пити треба було, — бурчить під ніс орчанка.

У приймальню вивалюється огрядний дракон. На вигляд йому років тридцять п’ять. Може, старше, а може, і молодше. Видно по очах, що не такий він і старий. І несе від нього так, що я дихаю через раз, а Сьюзі затискає пальцями ніс.

— А ви?

— Маріанна Трені, — ввічливо представляюся я.

Погляд дракона ковзає по мені і впирається в Сьюзі.

— А дитину навіщо привели? У нас дітям не можна працювати. Клуб для дорослих, — він розводить руками в боки, ледь не зачіпаючи орчанку, що стоїть позаду нього.

— Розумієте, я тут одна. І страшно залишати дитину саму вдома.

— Правильно. Місто тільки побудували, — його голос захриплий. — Ще загубиться. Гаразд, якщо ви не прихильниця дитячої праці, то добре.

Сьюзі важко видихає й усміхається, дивлячись дракону в очі. Той злегка прокашлюється.

— Так, давайте швидше, — командує Штарль. — Мені ще просп… тобто справ у мене повно. Ким ви хочете влаштуватися до мене?

— Співачкою, — усміхаюся я.

Штарль важко видихає.

— Тільки не це, — він корчить таку міну, мовляв, пожалійте мене.

Хочеться сказати, що менше пити треба. Адже співачок прослуховують. Тож йому ще слухати мій спів. На щастя, його схвалили прибиральниці, але там, у залі, ще близько десяти дівчат на прослуховування.

— Гаразд, ходімо в зал, — натужно видихає він. — Обіцяв же.

Чудово. Так, Маріанно. Не треба нервувати. Ти добре співаєш, класно виглядаєш. Головне тут — розслабитися й отримувати задоволення від співу.

Прибиральниці, побачивши директора, миттю прискорюють свою роботу. Досі вони ліниво ковзали ганчірками по підлозі, перемовляючись між собою. Але варто було з’явиться директору, як зараз же зашелестіли.

Дівчата теж збадьорилися у зв’язку з появою директора, хоч із невеликою злістю дивляться на мене.

Насамперед Штарль плескає в долоні. Весь зал занурюється в темряву, а потім спалахує приглушене світло.

— Так, вас тут… Раз, два… — він перераховує нас. — Гаразд. Мені на роботу потрібно п’ятеро. Тобто не всі пройдуть. По одній на сцену.

Дівчата тут же зриваються туди, не забувши повиляти задом перед драконом.

Сьюзі йде туди, де ми з нею сиділи раніше.

— Я піду світло налаштую на сцену, — каже помічниця Штарля.

— І музику ввімкни їм якусь. Де ці музиканти?

— Так вони вчора з гостями поїхали, — помічниця завмирає на пів дорозі. — І не повернулися досі.

— Ох, сподіваюся, що їх не скинули з міста. Скрипаль учора фальшивив, ще й як.

— Ну, йому між струн їжа потрапила. Кидалися в нього вчора, — знизує плечима помічниця.

Я нервово ковтаю. Веселі в них тут вечори, одначе.

— Сьогодні оркестру й музики не буде. Тож доведеться співати, як є.

Я киваю і прямую до інших учасниць відбору. Вони вже встигли вишикуватися в чергу, тож мені доведеться виступати останньою. Власне, я не поспішаю. Головне — заспокоїтися, налаштуватися…

Раз у раз позираю на сцену в очікуванні освітлення. От не даремно взяла із собою Сьюзі. Один погляд на неї надає мені сил. Я тут заради неї, я зможу заради неї. І ніщо мене не зупинить.

Чути клацання, і світло на сцені загоряється.

Виходить перша дівчина. Співає свою пісню. Голос приємний, але фальшивить і не дотягує злегка. Її просять почекати.

Виходить друга, третя.

— Ой, ні, я боюся, — каже та, що переді мною.

Вона нервово смикається і відступає.

Гаразд, піду я перед нею.

Я киваю їй і виходжу на сцену. Зал для мене занурений у темряву. Я знаю, що там десь сидить Штарль. Сподіваюся, що він не заснув, тому що не хотілося б співати в порожнечу. Ну, нехай. У будь-якому випадку, мене послухають його прибиральниці.

Я виходжу в центр під самі софіти. Пісня ллється з мене, розтікаючись залою. Співати без музичного супроводу — те ще задоволення, але саме так можна продемонструвати весь діапазон голосу.

Сцена і я — одне ціле. Це не поле битви, це мій союзник. Пісня лірична — моя короночка. Якщо й заходити, то з найкращим матеріалом, який представить мене у всій красі.