Глава 8

У-у, зла не вистачає. Це там я спокійна була, а коли вийшли, мене накриває. Ну, як так можна?

Та хто він такий, щоб ось так чинити?

Сьюзі дивиться на мене, хитає головою й дає в руки мапу міста.

«Підстрелений Брих» — не єдине місце, де я можу знадобитися. Видихаємо. Не склалося тут, піду в інший клуб.

Який же все-таки цей Кілліан! Цікаво, він до всіх ось так чіпляється й не пускає? Або це в нього такий своєрідний стиль відшивати працівників?

Хоч погода хороша на вулиці. Тепло, два сонечка світять. Я відходжу від клубу «Підстрелений Брих» і зупиняюся. Звіряюся з мапою де знаходиться той, інший клуб. Ех, далеко звідси.

«Колізеум» розташований на другому рівні міста. Під час запуску міста так сталося, що деякі будинки злетіли по-різному, і деякі виявилися вище, деякі нижче. Для цього майже у всіх будинках, що стоять на кордоні рівнів, поставили телепорт, щоб жителі могли нормально пересуватися.

Я проводжу пальцем по мапі, обираючи маршрут, щоби пройти до іншого клубу.

Так, отже, дійти до межі нижнього рівня… Потім пройти телепорт до другого рівня й там пройти пару вулиць. Хм, ніби не далеко.

Сьюзі відволікає мене, тягне за руку й показує кудись. На першому поверсі будівлі жовтого кольору видніється магазин одягу. На вітрині виставлені найшикарніші сукні. Просто краса. Навіть для дітей є одяг.

— Сьюзі, нам потрібно економити, — пояснюю я.

Дочка мені знаками показує, що треба підняти настрій, а примірка суконь — найкращий спосіб це зробити.

Можливо, вона й має рацію певною мірою. Зрештою, якщо мені не вдасться влаштуватися в інший клуб, то потрібно хоча б прогулятися містом! Чому б і ні? Хоча душа так і коле, що треба залишитися. Адже якщо я повернуся, то мої батьки можуть мене віддати якомусь іншому дракону, або повернути до колишнього чоловіка. З них станеться, тому ми пів року тому втекли з донькою в орендовану квартиру, а не до них.

Я не вперше йшла від чоловіка де-інде. І майже завжди за мною йшли знайомі чоловіка. Сховатися від них було вельми проблематично. Коли в них зв’язки є, а в тебе немає, то досить важко. І якщо до розлучення це були всього лише «випадкові» зустрічі, то після розлучення мені навіть страшно уявити, що буде. Тому насамперед я і втекла до Левитанії. Хоча й тут мене можуть дістати, але поки що це місто є неприступним оплотом і єдиним безпечним місцем.

Таких, як я, називають «покликачі». У теорії, я можу закликати чужу сутність, провокувати трансформацію людини в дракона, навіть якщо драконяча сутність не хоче, можу впливати на волю дракона, тримати на межі між драконом і людиною. Ось останнє є найприємнішим для драконів і єдиним, що я вмію. Це ейфорія, безмежне задоволення. І я не про інтим.

Решту навичок «покликачів» при належному тренуванні я б і могла розвинути, але не можна. Це психологічно небезпечно. Я можу збожеволіти. Ну, і мій дарунок не настільки сильний, але достатній, щоб стати об’єктом інтересу для інших.

Саме через нього від мене відмовився мій перший наречений — Деліон Грахем. У нього теж серйозне драконівське захворювання, коли сутність і людина не можуть один з одним контактувати. І мій дар може бути величезною проблемою для нього. Тоді й вирішили, що наш союз хоч і міг бути взаємовигідним для традиційних сімей, але 

цілковитою катастрофою в плані сімейного життя.

Іншим драконам, які знають про мій дар, потрібна тільки я. А в мене глухоніма дочка, яка не потрібна навіть батькові.

— Гаразд, усього на пів години, а потім спробуємо в інше місце влаштуватися, — відповідаю я.

***

Одяг — маленька слабкість будь-якої жінки. І моя теж. Як же мені подобалося ходити по магазинах раніше, вибирати собі вбрання. У кожного свій стиль, і мені дуже подобається носити модні обтислі спідниці до колін, зверху надягати блузки вільного крою. І сукні. М-м, тільки вузькі, щоб демонструвати переваги моєї фігури. Хоча зараз у моді пишні спідниці-сонця, пишні сарафани в горошок.

Ну, і ми не можемо відмовити собі в задоволенні і трохи покрутитися в нових речах, повибирати сукні, які ми б купили собі, якби все склалося з роботою. Сьюзі мені ні на мить не дає шансу почати страждати через втрачену можливість.

І я їй вдячна. Ох, діти — рушійна сила своїх батьків.

А ще я розумію, що мені пасує зелений колір в одязі. Я таки придивляюся одну сукню з пишною спідницею. Темно-зелена в білий горошок. Вона приталена, до неї додається чорний пасок.

Така ж є й дитяча. Але Сьюзі сподобалася блакитна без всіляких горошків і прикрас. У неї вільна спідниця, яка позаду трохи довша, ніж попереду. Й ось на неї я розщедрилася. Нічого. Повинно ж хоч щось залишитися на пам’ять із Левітанії, якщо нічого не вийде.

Задоволені, ми виходимо з ательє, прощаючись із привітними продавцями. Поруч із нами зупиняється машина. Шикарний дракроле червоного кольору. Мого улюбленого кольору. Хм, досить дороге авто за драконівськими мірками.

Я не звертаю на нього уваги й рухаюся далі вулицею.

— Вас підвезти? — чується голос Кілліана.

— А ви вирішили стежити за мною? — я повертаюся до нього.

Дракон статечно спирається ліктями на капот своєї машини, позираючи на мене. Ну, точно знайоме обличчя, а ось де бачила — зрозуміти не можу. Може, знаменитість якась? Цілком можливо. Треба частіше дивитися новини, але в мене особливо на них не було часу останніми місяцями. Розлучення зжирало весь час.

— Ні, що ви. Їду саме у справах, дивлюся — ви тут, — усміхається він, оголюючи зуби.

— Вирішили заборонити мені гуляти містом? — усміхаюся, не зводячи погляду з його очей.

З боку наше спілкування може здатися милим і дружнім, але в мене швидше відчуття, що ми ось-ось зчепимося.

— Ні, — продовжує він. — Думаю, це доля. Стільки разів із вами мати справу. Сідайте, підвезу вас. Я ж ваш таксист.

Він киває на свою машину.

— Ні, дякую. Ми пройдемося, подихаємо свіжим повітрям.