Глава 9

А я не встигаю погодитися. Дверцята плескають, рев машини розрізає повітря. Розмову закінчено. Він не їде, стоїть на місці.

Йому співробітник потрібен тут і зараз. Умовляти він нікого не буде. Я нервово смикаюся за ним, але миттю заспокоююсь і розпрямляю плечі. Ну його.

Ми йдемо із Сьюзі вулицею. Ось чому увімкнула свою гордість? Могла погодитися й мати гарантовану роботу. Якби мені пощастило отримати в «Колізеумі» роботу, то просто відмовилася б від посади продавчині.

— Куди вас підвезти? — Кілліан наздоганяє нас на машині.

Він висовує з боку водія свою руку й голову, дивлячись на мене знизу вгору.

— Вирішили покатати на машині?

— Вас я не проти прокатати не тільки на машині, — він знову оглядає моє тіло і продовжує, поки я не встигаю обуритися. — Я роблю пропозицію один раз. Тим паче у вас не так багато часу для того, щоб прогулюватися Левитанією. Так навіщо гаяти час?

— Добре, я згодна на вашу роботу, — кажу я.

— Дуже добре. Сідайте, — він киває на заднє сидіння.

— Навіть на другий рівень відвезете? — відповідаю я.

— Чому б і ні? А ти, мала, що скажеш? Умовиш маму покататися на машині? — він звертається до Сьюзі.

Сьюзі дивиться на мене й хихикає, прикриваючи рот рукою. По очах бачу, що їй весело. Підморгую їй, мовляв, розважайся.

Дочка красномовно знизує плечима, роблячи важкий видих. Ну, прямо актриса. Уся в маму. Хитає головою.

— Ні, вона каже, що мама сама вирішить, — відповідаю я за неї.

— А самій відповісти?

— Ми з незнайомцями не розмовляємо.

— Ну, добу ви мене вже знаєте.

— Не з найкращого боку.

— Маріанно, я ж можу вас так називати? — продовжує Кілліан, дивлячись на мене.

— Так, — киваю йому, ледь стримуючи усмішку.

— Я ж для вас краще роблю. Навіщо матері-одиначці, тим паче після розлучення, такі проблеми, як клуб? — усміхається він, дивлячись мені в очі гіпнотичним поглядом.

Так, таким можна спокушати всіх жінок навколо.

Я нахиляюся до нього.

— Ну, поки моя головна проблема — це ви, — не можу відмовити собі в задоволенні й облизую губи.

Його кадик нервово здригається, а ось спокуслива усмішка не сходить із його обличчя.

— Сідайте, — він киває на заднє сидіння. — Підвезу на другий рівень. Там, до речі, чудовий парк імені Аратона Десятого.

Цей дракон ще не скоро відчепиться від нас.

***

Я відчиняю дверцята. Першою залітає Сьюзі, а я за нею.

Так, Кілліан має рацію. Парк там дійсно є. Він був одним із пунктів у нашій програмі відвідування визначних пам’яток.

Сьюзі щось пише в постфоні. Передає мені.

«Мам, він горний», — спалахує на екрані.

— Неправильно, Сьюзі. Яку літеру потрібно написати?

Дочка морщить чоло і переписує повідомлення. Уже з правильною літерою.

— От, молодець, — хвалю її.

Краєм ока помічаю усмішку на обличчі Кілліана.

— Ну, навіщо листуватися, якщо можна говорити вголос? — каже він. — До того ж пристебніться.

О, точно. Хоча машина рухається не швидше, ніж найповільніший Брих. Але я прислухаюся до поради чоловіка. Спочатку пристібаю дочку, тому що та примудряється перекрутити ремінь, а потім і себе.

Нас різко утискує в сидіння, коли Кілліан прискорює машину.

— Ех, часи. Діти сидять у постфонах і планшетах, замість того щоб спілкуватися один з одним.

— У Сьюзі є друзі, з якими вона спілкується. І я впевнена, що вона й тут заведе собі ще, — я гладжу біляву голову дочки.

Вона розглядає якісь смішні картинки. На землі в неї були друзі. Теж діти інших драконів. Спочатку їм здавалося дикістю гратися з дівчинкою, яка не розмовляє, але поступово вони звикли. Вони навіть з її жестів і рухів могли зрозуміти, що вона показує або чого вона хоче. А щодо ігор Сьюзі була ще тією заводіякою, на подив. Якщо дитина не може розмовляти, то це не означає, що на цьому треба заспокоюватися. Потрібно зі своїх недоліків робити переваги й так далі.

Але, мабуть, цей Кілліан так і не розуміє, що Сьюзі німа. Вона, звісно, може вимовляти звуки й так далі, але робить це вкрай рідко. Відтоді, як у неї з’явився слуховий апарат — змусити її говорити взагалі нереально. Сьюзі вважає, що в неї негарний голос і їй простіше знаками показати. А може, і не тільки через це… Спасибі її таткові, який страшенно дратувався, коли чув її голос. Якщо їй комфортніше мовчати, то що вже. Змушувати не буду. Захоче — почне знову, ні, то ні. Головне, щоби вона почувалася комфортно.

— Гаразд, — відгукується Кілліан, повертаючи в провулок.

У мене округлюються очі: там в кінці нічого немає, а машина прискорюється. Ось там реально видніються хмари, блакить неба й порожнеча кінця вулиці.

— Що ви робите? — верещу я, чіпляючись за сидіння.

— Дещо треба протестувати, — він тисне на педаль газу.

Машина наближається до обриву.

Наші із Сьюзі крики розривають салон. Мені здається, ми злітаємо, коли машина проноситься повз край обриву. Я заплющую очі. Нас підкидає вгору і вниз. Швидкоплинна невагомість зараз же змінюється жорстким ударом машини об тверду поверхню.

— Ви… ви божевільний! — кричу я.

Сьюзі починає плескати радісно в долоні.

— Хто? Я? Я всього лише випробував міжрівневий телепорт для машин. Мій дід казав, що вони вже працюють, — пояснює Кілліан. — Ви як?

Сьюзі показує йому великий палець, явно задоволена, а ось я готова розпрощатися з багатьма внутрішніми органами.

— Що ви собі думаєте?!

— Можете звикати потроху, — посміхається він, як Брих, задоволений життям. — До речі, у вас усе на місці?

Я відразу обмацую себе й кишені. Нічого не зникло. Тим паче якби воно мало зникнути, то це сталося б до моєї телепортації в Левитанію.

— Ви що, думаєте подібними викрутасами привернути мою увагу?

— Я вас прошу, привабити жінку я можу чим завгодно, — він спокійно котить машину вулицями, ніби він на ній щойно не пролетів крізь портал.