Глава 10

Це той, кого я найменше хочу бачити. Один із кошмарів мого минулого. Чоловік невимушено прямує на вихід. У його зубах димить сигара. На ньому чорний довгий плащ, а очі в напівтемряві клубу ніби горять. Позаду нього двоє тролів — охорона.

— Маріанно? — хрипкий голос набатом лунає в темряві.

— Максимілліане? — відразу питаю, перебуваючи в легкому ступорі.

Рука Сьюзі стискає мою. Вона теж не в захваті.

— О, моя невістка, — нахабно посміхається Максимілліан. — Ніл не говорив, що ти будеш у Левитанії.

— Я колишньому не повинна доповідати, де я.

Спокій, тільки спокій. Не найприємніша зустріч, але що вдієш.

— Привіт, Сьюзі, — він дивиться на дочку, але та виставляє вперед свого вовка, немов щит, і заходить мені за спину.

Максимілліан Терні — брат мого колишнього чоловіка. У мене зазвичай сироти повзли по спині від його вигляду. І не в найкращому сенсі цього слова.

— А ти тут? — уточнюю я, молячись, щоби він був усього лише відвідувачем.

— Власник клубу, — відповідає він. — Ось, вирішив вкластися в бізнес в Левитанії.

Куди ж ти мене, Кілліане, завіз? Я ж зовсім не хотіла зустріти його. Або ти знав? Швидше за все, так. Не хотів, щоби твій друг зв’язувався із сім’єю Терні? Тепер зрозуміло, чому. Тому що тут суперник Штарля. Конкурент, який буде боротися за клієнтів. Ну, і звісно ж, підпускати так близько мене не можна. Ось у чому проблема. А я вже намислила, що це через те, що я сіла до нього в машину, і що фліртувала з ним. Банальна річ, яка, на жаль, псує мені все життя.

Якщо мій колишній чоловік мав талант зливати гроші, то його брат — примножувати. Які суперечливі таланти в одній сім’ї. Таке ще пошукати потрібно.

— Як ти тут опинилася, Маріанно? — він окидає мене повільним поглядом. — Братик говорив, що ти розлучилася з ним. А шкода. Хоча…

Мені стає ніяково. Пригадуються ті часи, коли вони компанією драконів просили закликати свої сутності.

— У пошуках кращого життя, — усмішка нервово розпливається моїм обличчям.

— Ну і правильно. Тут вдосталь можливостей, — він розводить руками в боки.

— Згодна, — киваю йому.

Угу, після того, як тебе покатали машиною крізь портал, боятися вже нічого. Навіть брата колишнього чоловіка.

— Ти тут на екскурсії? — Максимілліан підходить ближче.

Запах його парфумів врізається в мої ніздрі. Я затискаю їх пальцями вільної руки.

— На роботу, — ввічливо відповідаю.

— Ось як. І ким? Ти ж тільки співати і вмієш, — єхидствує він. — Знав би, то запропонував би місце в себе в клубі. Хоча, чому б і ні? Вижену одну співачку. От прямо сьогодні ж можеш починати працювати.

І якою б бажаною не була його пропозиція, але я чудово уявляю, що буде далі.

— Ні, у мене є робота, — відповідаю я і відводжу погляд.

— Так? І ким же?

— Неважливо, — трохи мнусь я. — Просто хотіла зайти й поглянути на клуби.

Максимілліан пильно дивиться на мене, не відводячи погляду.

— Ну так. З маленькою дитиною. Ну, у цього Штарля зрозуміло — убогий клуб. У мене трохи краще буде. До речі, зараз ресторан працює. Можу запропонувати посидіти. Як сім’я, — він злегка повертається боком, запрошуючи всередину.

Хоча, тепер вхід у його клуб більше нагадує відкриту пащу Бриха, який планує тебе з’їсти.

— Дякую, але ні.

— Ну, ти розлучилася з моїм братом, а не зі мною, — наполягає Максимілліан, наближаючись до нас.

— Ні. Слухай, у тебе шикарний клуб, але ми краще підемо в парк, — я відразу розвертаюся і йду з клубу. — Бувай.

— До зустрічі, — чую в спину.

Виходимо звідти.

Фух. Це брихець! І головне, цей Кілліан точно про все знав! Хоча, звідки йому було знати, що я не особливо люблю зі своїми колишніми родичами бачитися? Або ще чого.

Я видихаю. Що ж таке? Як він так прорахував? Я можу зробити що завгодно, але зустрічатися із сім’єю колишнього — в жодному разі.

— Ну, що, Сьюзі? — питаю дочку. — Доведеться працювати в магазині. Гаразд, підемо хоч у парк погуляємо.

Настрій нижче плінтуса. Але, здається, Кілліан для мене зробив виняток? Значить, робота в мене є.

Дочка киває і важко зітхає. Знаю, сама винна.

За мапою ми знаходимо парк. Той самий, про який говорив Кілліан. Тут дійсно чудово. У самому центрі, в оточенні клумб із квітучими дивовижними рослинами, пам’ятник імператору Аратону Десятому, вилитий із бронзи.

Навколо зелень і краса неймовірна. Охайні доріжки, клумби з квітами. Свіжопофарбовані лавочки ще виблискують під променями двох сонць.

Ми купуємо там шалено смачне морозиво.

Сідаємо на лавки, які вже, судячи з усього, висохли. Їмо морозиво.

Навряд чи мене візьмуть у яке-небудь ательє або ще куди. Тут усе забито в цьому сенсі. Усі бажають потрапити в Левитанію і працювати тут, але не у всіх є навіть шанс.

Отже, у мене немає вибору, і залишається тільки прийняти пропозицію Кілліана. Хоча б після морозива. От відчуття в мене, що саме після зустрічі з ним усе пішло Бриху під хвіст. Треба ж так дратувати мене. Жах просто. А ще працювати з ним…

Але зараз, сидячи на лавці поруч із донькою й дивлячись на зелені насадження — я розумію одне. Мені потрібна робота. Будь-яка. Нехай продавчинею. Начхати. От тільки… Ну, прийду я завтра в цей магазин — і що? Нічого, будемо імпровізувати.

— Сьюзі, ти зможеш одна вдома посидіти? — уточнюю в дочки, поки в моїй голові зріє план.

Дочка киває.

— Дуже добре, — клацаю пальцями.

І тільки зараз я розумію: у магазин мені потрібно прийти вже сьогодні, тому що я не знаю номер постфона Кілліана. А я ще гадала: що я вчора проґавила? Адже я навіть не знаю, о котрій мені приходити і що входитиме в мої обов’язки.

У-у, ось він — драконячий поспіх.