Глава 11

Сьюзі я залишаю вдома цього разу, але кажу, щоб вона обов’язково писала мені в разі чого по постфону. Сьогодні потрібно буде прийти до магазину. І влаштуватися, напевно.

Надто вже бурхливим видався перший день мого перебування в Левитанії. Тепер ще спробуй розберися, що робити далі.

Тому вдягла сукню, не надто відверту і яку не дуже шкода для такої роботи — червону в білий горошок і з пишною спідницею. Не занадто зухвала, я вважаю.

У центр міста прямую на омнібусі, раз у раз пишучи Сьюзі.

Хвилююся до неподобства. Я вже давно не залишала її саму вдома. Коли ми з’їхали від колишнього, то я майже постійно була в орендованій квартирі. Головне, щоб зараз дочка нічого не спалила, нічого не зламала. Хоча, з останнім нехай. Це не так страшно, як якщо вона спалить дім, наприклад. Нам більше жити ніде. Золото майже закінчилося. Та й перед Грахемами буде соромно. Дуже. Подруга допомогла, а я за спасибі її квартиру спалила.

Сьюзі пише, що все гаразд, і я видихаю, коли під’їжджаю до центру.

Іду до того магазинчика. Хм, а тут мило.

І темно-сині стіни, і стелажі прекрасно й майстерно висвітлені, продукти представлені у найвигіднішому світлі. Стелажі стоять рядами, і між ними достатньо місця, щоби могли розійтися відразу кілька людей. Кожен квадратний метр приміщення використовується за призначенням, і водночас тут зручно і просторо. А в іншому звичайний магазин: покупець набирає продукти в кошик і проходить із ними на касу, де продавець уже вибиває чек.

На вході стоїть брутальний троль, грізно позирає на кожного, хто сюди входить. У нього такі потужні ікла, які визирають з-під нижньої губи, що мені стає ніяково.

За прилавком стоїть світловолоса ельфійка й мило усміхається мені. За її спиною видніються інші дрібні товари, дорогі й не дуже, за якими потрібно стежити. Це цигарки, алкоголь, жуйки, маленькі шоколадки й тому подібний дріб’язок.

— Доброго ранку, — вітаюся з нею. — Я від пана Кілліана. Він казав, що вам тут продавчиня потрібна, — усміхаюся їй, помічаючи, як її обличчя витягується, а вона примружується.

— Пан Кілліан? А хто це? У нас таких тут немає, — вона знизує плечима.

Я сама вже червонію, блідну й зеленію одночасно.

— Хм, дивно. Мене на роботу хотіли сюди взяти, — продовжую я. — Ну, гаразд. Керівництво є?

Раптом вона звичайна продавчиня, й може не знати таких тонкощів?

— Слухайте, господині зараз немає, але ми працюємо по черзі з подругою. І все. Більше ні про кого нас не попереджали.

Брихець! Ну, дякую тобі, Кілліане! Він же сам кликав сюди. Що відбувається?

— Дивно, — продовжую я. — А ви можете покликати керівника? Або керівницю?

Усе ж я можу якось домовитися з іншою жінкою. З коханками чоловіка домовлялася — і тут зможу. А якщо все ж чоловік головний, то тим паче можна буде домовитися, якщо ельфійка не знає, хто такий Кілліан.

— Нам заборонено турбувати її без причини, — мнеться ельфійка.

Ось це я ускочила. У мене перед очима проносяться картинки, як я йду до Максимілліана і прошу взяти мене на роботу, а потім сиджу й розважаю його і його друзів, закликаючи їхні сутності.

— Вам погано? — схвильовано запитує ельфійка.

— Ні, усе гаразд. Тобто ніякого пана Кілліана ви не знаєте?

— Ну, ім’я поширене, але щоби пана, то ні.

Я заплющую очі. Так, ще раз. Кілліан з’являється в телепорті. Влаштовує мені додаткову співбесіду. Водночас співробітниця телепорту покликала мене до нього. Тобто він точно не остання людина в місті.

А виявляється, що такого немає! Може, це його несправжнє ім’я? Або він взагалі тільки ім’я своє назвав, прізвище ж я не знаю. А-а, що мені робити? Я ж думала, влаштуюся сьогодні, потім Сьюзі в школу запишу, а тут ось як. Брихець!

Так, Маріанно, спокійно.

— Може, бажаєте чогось? Води? Чаю? — продовжує ельфійка.

— Ні, вибачте, — прямую до виходу.

Що за Брихець? Хто цей Кілліан такий?

Я проходжу далі вулицею. «Підстрелений Брих»! Точно. Тільки там мені можуть допомогти. Штарль — він же знає цього Кілліана. У-у, зла не вистачає на цього дракона. Склав надто високу думку про себе? Корона сильно тисне, чи що?

У такий ранній час у клубі проводиться звичне прибирання приміщення. Зі мною навіть вітаються прибиральниці, як зі старою знайомою. Після нетривалих розпитувань з’ясовую, що пан Штарль у себе в кабінеті.

У приймальні сидить секретарка орчанка, щось друкуючи в постфоні.

— Добрий ранок. Пан Штарль у себе? — ввічливо питаю в неї.

— А-а, от брихець, час вже охорону наймати, — видає вона. — Набридли бігати до нього.

— Послухайте, мені потрібен пан Штарль, але не за цим, — пояснюю їй. — Нам потрібно поговорити.

— Всім потрібно з ним поговорити, — філософськи зазначає вона.

— Так він на місці?

— Дівчино, ну не взяли вас на роботу, так не треба оббивати пороги його кабінету, — вона піднімає на мене очі.

— Я розумію, але я тут зовсім з іншої причини. Розумієте, мене не взяли сюди на роботу, але взяли на іншу. І так виходить, що той керівник знає вашого, а мені мого потрібно знайти, — видаю я браваду.

Вона важко видихає.

— Гаразд, але я вдам, що вийшла в туалет, — вона піднімається з місця і, не відволікаючись від постфона, виходить із приймальні.

Щойно за нею зачиняються двері, я відразу вриваюся в кабінет Штарля. На щастя, той відчинений. Дракон сидить за столом. Поруч із ним пляшка, а я сильно дивуюся, як такого взагалі взяли в Левитанію. Хоча, тут зрозуміло — за дуже хорошою дружбу.

— Я знав, що ви прийдете, — він піднімає на мене затуманений погляд.

Я важко видихаю.

— Прекрасно, і знаєте, з якого приводу? — я піднімаю брову.

— Так, але він сказав, що ви прийдете з донькою, — Штарль злегка морщиться.

Виглядає досить пом’ятим і заспаним.

— Я прийшла сама, — нервово усміхаюся.

— Я вже зрозумів, але щоб вам допомогти, потрібно було прийти вам удвох, — знизує він плечима.