Глава 12

— Мамо, ти гарна, — показує мені Сьюзі перед моїм виходом із дому.

— Дякую, люба, — усміхаюся їй.

Дочка одягнена в костюм із рюшами. Він зручний і тепленький.

— Так, моя хороша, — я кручусь перед дзеркалом.

Жахливо незручно в штанах. Востаннє я надягала їх… уже не пам’ятаю коли. Але Штарль же попередив — одягнутися зручно. А нічого зручніше штанів поки не вигадали. Спідницю можна порвати, задерти й тому подібне.

Бежеві штани дуже зручні й не заважають рухатися. У них хоч бігай, хоч падай — завжди чудово. Зверху біла блузка й у тон до штанів піджачок.

На обличчі непомітний макіяж, якщо не брати до уваги червону помаду.

Як би мені не хотілося більше не бачити й не зв’язуватися з Кілліаном, але справу потрібно довести до кінця. Головне, спокій. Нехай він такий своєрідний мужик, якщо не назвати його ще гірше.

Постфон вібрує на столику, поки я поправляю тіні.

Кілліан.

— Так?

— Ви готові? — запитує він. — Або на вас ще пів години чекати?

— Я зараз вийду, — відповідаю йому. — Я готова.

Він вимикається. Я взуваюся, цілую Сьюзі у маківку й вилітаю з дому.

Знайома машина стоїть прямо перед під’їздом. А її господар поруч біля відчинених дверей із боку водія.

— Хух, я вже думав, чим би себе зайняти, якби ви збиралися ще пів години, — Кілліан приємно усміхається.

Уже можна хвилюватися, що він щось замислив? Недарма в Штарля таке загадкове обличчя було. Хоча, після тесту порталу між рівнями від Кілліана можна чекати чого завгодно.

— Навіть не знаю, — тисну плечима й сідаю поруч із ним, стискаючи сумочку. — Але гадаю, у вас відмінна фантазія.

Він поглядом показує, мовляв, сідай у машину. І я йду, позираючи на вікна квартири. З цього боку видно кімнату дочки. Помічаю її біля вікна. Вона махає нам рукою, задоволено усміхаючись.

Я сідаю в машину, слідом за мною Кілліан.

Я повертаюся до нього і злегка зависаю. Він дивиться на мене, обводячи поглядом моє обличчя, ніби вивчаючи або пестячи. Його очі спалахують вогником, а дракон закликає мою драконицю.

Та відповідає йому взаємністю, спалахуючи у відповідь в моїх очах вогником.

Ось і привіталися як дракони.

— Маєте гарний вигляд, — робить він комплімент і заводить двигун.

— Можу те ж саме сказати про вас. До речі, а як щодо роботи? — уточнюю я.

— Потерпіть трохи. Давайте приємно проведемо цей вечір.

Ми рушаємо. Машина м’яко котиться дорогою райончика.

— Він буде приємним, якщо я точно знатиму, що залишаюся тут.

— А що таке? В інші місця не приймають? — уточнює він.

— Ви знущаєтеся? Ви погодилися дати роботу.

— А ви забули взяти мій номер телефону, підписати договір і отримати робоче місце, — закінчує він.

— Я зрозуміла, що зробила помилку… — кажу я. — Але зараз ми можемо вирішити всі розбіжності.

— Маріанно, — він морщиться. — Всі робочі питання я вирішую після того, як поїм. Тобто після вечері.

Я видихаю. Хоч не завезе мене кудись у цьому місті. І не кине одну. Гаразд, терпіння, Маріанно, терпіння. Позаду нас їде ще одна машина, але Кілліан заспокоює, що це його охорона.

Трохи ніяково поряд із ним, але один вечір можна потерпіти.

— Обожнюю жінок у штанах, — відгукується Кілліан, коли відчиняє дверцята машини з мого боку.

— Дякую, — вкладаю свою руку в його.

У місці зіткнення жар охоплює нас. Сутності знову тягнуться одне до одного, ніби запрошують один одного на танець. І ми обоє це відчуваємо. Наші очі знову спалахують. Тільки я знаю, що це лише взаємний інтерес наших драконів. Нічого більше. Треба ж було так зачепити його дракона, що той майже відразу відгукується.

Мені б було легше і спокійніше, якби весь цей фарс закінчився, але що на думці в Кілліана — незрозуміло. Що ж, доведеться з’ясувати.

Ми входимо в будівлю, біля якої зупинилися. Піднімаємося на другий поверх, де знаходиться чудовий ресторан. За нами йдуть двоє тролів мало не крок у крок. Ух і вигляд у них! Величезні ікла на пів обличчя й хода злегка навприсядки. Ну, тут зрозуміло. Тролі набагато вищого зросту, а в приміщеннях не завжди стелі розраховані під їхній зріст.

До нас миттю підбігає адміністратор.

— Мій столик готовий? — не дає йому ні слова вставити Кілліан.

— Так, звісно, пане С…

— Чудово. Ходімо. Мені — як завжди. А моїй супутниці — меню, — командує чоловік.

Ми проходимо повз столики, на нас зараз же озираються відвідувачі. Мені самій трохи ніяково, що я не в спідниці. У ній я себе краще почуваю, ніби в обладунках. Але головне — не втрачати самовладання. Усміхаємося і ввічливо спілкуємося.

Місце, куди заводить мене Кілліан, відгороджене від інших. Тролі тут же витягуються по струнці з боків від входу до нього.

Кілліан галантно відсуває для мене стілець.

Нам приносять меню. Я обираю для себе салат і безалкогольний напій. Ну, і ціни тут кусючі, звичайно, але нічого.

— Ну, що, за приємне знайомство, — піднімає келих Кілліан.

Я відповідаю йому тим же. Ми цокаємося.

М-м, як же солодко.

— Отже, — я відразу беру Бриха за роги. — Ви ж мене покликали не просто так на вечерю?

Угу, знаю, навіщо везуть жінок вечеряти, але робота важливіша.

— Якщо чесно, то саме на вечерю. Я ж вирішив вам дати шанс, не варто його втрачати, — погляд його синіх очей ковзає по мені.

Я видихаю. Дивний він. Беруся до вечері. Наколюю на виделку листочок. М-м, салат у цьому ресторані не гірший, ніж напої. Так з’їдаю половину, майже не помічаючи. Як же я давно не їла в ресторанах. Частину треба б якось забрати із собою.

— Ось, візьміть, — поруч із салатом опускається величезний шматок м’яса з тарілки Кілліана.

Та страва, на яку в мене текла слина, але я її так давно не їла, що просто жах. Дракониця вдячно відгукується, мовляв, бачиш — він непоганий, він нас м’ясом годує. Але я не поспішаю. Сьюзі. Вона теж давно не їла нормального м’яса. Я подумаю, як би так узяти із собою додому це м’ясо.