Глава 15

Настрій нижче плінтуса. Сам мер міста влаштовує мені якісь перешкоди! І за що? Ні Трені, ні моя сім’я Сандер ніяк не пов’язані зі Стадніонами. Ну, хіба що колись випадково могли перебігти дорогу.

У голові не вкладається, що він може таке робити виключно через те, що я випадково сіла в його машину. Але, у принципі, згадуючи, що я йому ні слова не дала вставити, ще і ставилася, як до звичайного таксиста, то зрозуміло, чому він так чинить далі. Але одна випадкова помилка — й ось така показовість, абсолютно не стоять на одному рівні! У мене ж немає такого впливу, щоби відповідати йому чимось таким же!

Гидко, низько й підло. Але, з іншого боку, він же не сказав — вали з міста, він просто не пускає мене працювати туди, де в нього конкурент. А це все складніше, ніж заважати матері-одиначці.

Та і я уявляю, як пишу на нього скаргу. Він її розгляне, сам на себе випише зауваження або штраф, і сам себе покарає.

Ми вже майже два тижні в цьому місті і, загалом, не все так погано. Працювати продавчинею виявилося важкувато. Протермінування не забудь знімати, ті продукти розставляй, туди не наступи. Обережно — хтось розсипав картоплю, і постарайся не гепнутися на підлогу в кращому випадку, а в гіршому — на пляшки з кефіром.

З донькою вийшло складніше. Її доводиться залишати вдома і сподіватися, що вона нічого не спалить. Але, звикнувши до роботи, тобто за пару днів, я почала брати Сьюзі із собою. Колеги, звичайно, були незадоволені, але що вдієш. Головне, не потрапляти на очі Міранді. Вона рідко буває в магазині, чого не скажеш про Кілліана.

Наше спілкування в основному «добридень — до побачення», «Подайте мені ту пляшку води». І все.

Навчання Сьюзі теж відбувається вдома. Тобто я після роботи повертаюся додому й займаюся з нею уроками. А що робити? Доводиться згадувати всю програму і, намагаючись не робити помилок, розповідати доньці.

Якщо перший тиждень усе було на чистому ентузіазмі, то протягом другого я вже починаю втомлюватися. Треба хоч няню найняти, а то вже важкувато. Учитель точно потрібен, але навіть ті, що пропонували свої послуги — усе одно прийдуть ввечері. Їм же вранці треба з іншими дітками сидіти.

Можна було б попросити допомоги в батьків, але остання розмова закінчилася тим, що мені запропонували повернутися і… вийти заміж. До того ж віддати Сьюзі колишньому чоловікові, а я можу зовсім за пристойного дракона вийти заміж. Власне, розмова після цієї пропозиції відразу завершилася. Ну, золото вони дали колишньому, а він його успішно прос… витратив.

Я відкидаю постфон і важко зітхаю. Важка розмова з мамою знову закінчилася.

Сьюзі сидить на дивані й малює свого вовка. Вона посадила його в таку позу провокаційну: він лежить на спині з напівзігнутою ногою. Його передня лапа звисає з краю, а голова повернута до художниці.

Я ж ретельно складаю речі. Мене за вечір двічі чи тричі штовхає зібрати валізи і втекти звідси. Але здаватися я так швидко не маю наміру. Зрештою, я зробила майже неможливе зі своїм розлученням. Традиційникам розлучитися — це однаково, що лавову річку не в драконячій іпостасі переплисти. А тут я раптом здамся через якогось мера міста? Та ну його! Продавчиня, так продавчиня. Буду відкладати золото, трохи заощаджу й повернуся на землю. Там уже і влаштуюся куди-небудь співачкою. Потім зроблю Сьюзі операцію, коли вона підросте, щоб відновити їй слух. Загалом, планів купа, і з усім я зможу впоратися. Просто Левитанія поки що є певним оплотом безпеки, і не хочеться тікати звідси.

Сьюзі смикає мене за фартух. Показує знаками, що йде спати.

— Доброї ночі, люба, — я цілую її в маківку.

Сама ж сідаю на диван, дивлячись у нічне небо крізь вікно. Мить, і за куполом щось миготить. Якась темна тінь. Купол сам собою невидимий, але якщо скористатися драконячим зором, то можна розрізнити ледь помітне мерехтіння блакитного світла.

Я вдивляюся знову. Тінь літає далеко. Моя дракониця починає гарчати. Дракон. Ото ж бо й воно. Просто зараз дракони рідко обертаються. Їм набридає постійно закликати свою сутність. Це справжнє навантаження на організм. Я свою драконицю не випускала відтоді, як ми з’їхали із Сьюзі з дому.

Поки жила з чоловіком, він намагався заборонити мені випускати сутність на волю, але я не здавалася. Мені подобається літати в ній, відчувати міць і силу. Поняття не маю, чому деякі дракони відмовляються від цього? Це ж невимовні відчуття!

Виходжу на балкон.

Вдалині літає дракон. Моя шкіра покривається лусочками. Дракониця вимагає виходу. Вона хоче зірватися й полетіти. Але я трохи боюся. Все-таки Сьюзі одна у квартирі, а я давно не літала. А раптом купол мене не випустить? Так і уявляю: я обертаюся, відштовхуюсь від краю балкона і… врізаюся прямо в купол. Повільно ковзаю по ньому, як по склу, стікаючи прямо на газон перед будинком. Хоч він і оточений величезним парканом, але це більше для того, щоб людина не впала в прірву. Ну, або хтось іншої раси, хто тут буде жити.

Я закушую губу. Ну, зовсім трішки. Зробити коло й повернутися додому.

Вдихаю свіже повітря. Дракон пролітає повз наш будинок. Гарний, з темно-зеленою лускою. Він прямує кудись убік, змахуючи величезними крилами й не зводячи з мене погляду. Його голова вкрита кістяними наростами, що утворюють корону. Не здивуюся, що і вся спина вкрита такими ж гострими шипами. Він злегка витягує шию й заклично гарчить.

Моя дракониця нервово вовтузиться. І навіть не хоче заспокоюватися тим, що в кращому випадку — ми вріжемося в купол, а в гіршому — впадемо вниз. Я ж давно з нею не літала, крила можуть ослабнути, а там крім неба немає нічого, куди я могла б приземлитися.

Перед очима все пливе. Кров полум’ям. Такого потужного заклику навіть я не можу зробити. Навіть мій дар просто блякне в порівнянні з цим.

Я погано пам’ятаю перехід із людини в дракона. Одяг злітає з мене в одну мить. Я просто кидаю його під ноги. Мить — і я перелажу через балконну огорожу. Але замість того, щоби впасти на газон під будинком, я відчуваю, як мої руки — ні, уже крила — роблять змах. Холодне повітря б’є в морду, коли частина купола розчиняється переді мною.