13(1)

Мене сковував власний тягар болю. Мотузка? Ні, це не вона завдавала клопоту. Швидше за все, я уже звичайно бажала наразі вільно увійти в обійми цього полум'я. Він лагідно обійме з гарячим подихом назавжди. Саме він подарує прощальне тепло світу й дасть мені відчути миттєве полегшення. І чи варто пручатись долі? Може у цьому і все? Навіщо намагатись щось змінити, коли немає сенсу? 

Чудово розуміла, що наразі граю на дуже важливу річ, котру ми отримуємо лише раз: і це життя. Я зупинилась чинити опір, як тільки він вийшов за двері та що могла лише почути зараз - це благальний скрип дерева. Здається, навіть воно мало передчуття свого останнього подиху. Тому здихнуло чи то з полегшенням, чи то з примиренням, чи зовсім розуміючи, що ось так має все скінчитися та й годі.

І, мабуть, це мало статись. І таки дуже давно. Усе було ніби знайомим. Звуки, запахи даної небезпеки, душевне примирення з неминучим - усе доволі так знайомо, що мене на мить осліпила правда. Тріск, страшенний тріск старого дивана під язиком пекельного вогнища пролунав зовсім поруч. Дихати ставало дедалі гірше й часом просто вільно приймала отруйний дим, але не він отруював мою свідомість. Жахлива реальність - ось що тиснуло зверху й ставало перешкодою звичайно вдихати. Ставлення тих створінь, людей, що задля задоволення перетворились на справжніх потвор, звірів. І навіть, якщо ті самі люди не мали здатності перекидатися на ту страшну подобу, то їхня поведінка була вкрай схожою на покритих шерстю й із жовтими очиськами. Та жорстокість, що їм неабияк смакувала й давала, ніби героїн, якийсь кайф, була ще страшнішою, небаченою й такою мерзенною...  Люди - інколи гірше звірів, вони безжальні тоді, коли мають владу й повний контроль над слабшими за них. Таким чином, вони шукають собі об'єкт для власних потіх, аби якось самоутвердитись й отримати усе чого їм так бракувало - власної переваги та бачення сили.

Не робила спроб звільнитися. Однак, спостерігала як точно, тихо, але стрімко підкрадалась стихія... Вогняна змія вигиналась й ніби сичала, впевнено пробираючись до жертви. Жертви, яку ковтне цілком й незворотно. 

Звиваючись, вперто прямувала у задану ціль. І в якусь мить мені стало неприємно, що ця впертість була саме у неї. Вона знала куди має прямувати й що повинна зробити саме зараз. Знала своє призначення, на відміну від мене самої. Було прикро, але уже нічого не змінити. Сьогодні усе буде так, як мало колись бути. Різкий біль в голові зупинив моє міркування, тепер я ще сильніше благала, аби все завершилося та як може швидше. Проте усе тягнулося. Час зупинився й ніби грався зі мною. Попри все біль не відпускав. Міцно тримавши мою голову в лещатах, нагадував, що також відчуватиму його, коли горітиму живцем. І тільки він зумів пробудити у мені іншу Меггі, іншу - що за будь-яку ціну хоче волі та звичайної помсти, солодкої та гіркої на присмак.

Гіркої? - Так, бо буду ненавидіти саму себе за заподіяне, за завданий біль, адже так нагадуватиму тих самих людей, котрі не мають здатності мати обличчя тварин, але ось душею - справжні дикі створіння. І це відчуття росло дужче та дужче щохвилини. Тіло нагрівалося без дотику вогняної рептилії, здається, навіть вона зупинилась на деяку секунду завагавшись. Краєм нервових закінчень відчула, що ніби уже горю живцем, але з середини. Мене пекло з середини й рвало на дрібні шматочки. 

Хотілось рвати на собі шкіру, здирати її як найлютіше й нарешті знайти спокій - позбутися того, що заважає мені зараз спокійно приймати свою долю. Але ні, відчуття пручалось, й біль ще більше проникав у моє тіло. І ось він пробирався у саму глибочінь. Відчуваючи, що кожна клітинка, кожне нервове закінчення спостерігало за маршрутом цього негідника, я несамовито кричала й пручалась. Тільки він змушував мене волати на все горло й неабияк бажати волі.

І раптом щось у мені стрельнуло. Справжній вулкан уже знайшов вихід й знищував у мені саму себе. Відчула, як повільно, однак точно й цілеспрямовано натягувались мотузки... Тепер мій слух сприймав усе скоріше й чутливіше. Чула, що з кожним подихом, хоч він був і крихітним, бо затамувавши його, зі страхом спостерігала за дивним відчуттям в середині себе, як рвалися дрібненькі ниточки мотузки, котрі так ретельно та міцно були сплетені в єдину міцну. Дрібний вдих - ще один великий тріск, котрий складався з тисячі малих, не чутних для людського вуха. Проте це ще не так страшно, як от побачене мною пізніше... Мої руки покривалися стрімко шерстю, а пальці обрамились смертельними кігтями звіра. Німий крик застряв у горлі й так не вирвавшись на простір...