Покоління кислотного дощу

Розділ 1 «Грандіозна поява або взаємна ненависть»

Сусідам п’ятиповерхового будинку у спальному районі Львова у якому жила Ярина Кисла співчували усі. Масивні берци на тендітних ногах дівчини відчайдушно гупали сходами кожного буднього ранку, коли Ярина перескакувала останні сходинки, на ходу поправляючи рюкзак і куртку. Звичка допізна малювати не хотіла покидати голови старшокласниці, не зважаючи на протести батька і її самої.

От і цього жовтневого ранку сходова клітка четвертого поверху звично бурмотіла собі під ніс знайомі лайливі слова, якими не гребувала рудоволоса фурія, яка зашнуровувала черевики, майстерно скачучи на одній нозі по сходах. Ярина вибігла на вулицю і злилась з натовпом на тротуарах, який спішив в різні сторони. Вона не помітила густого, але дрібного дощу, що краплинами падав на її кучеряве волосся. Від вологи воно стало схоже на пуделя, а так як часу на ранкові процедури у Ярини ніколи не було, то коси давно звикли, що їх розчешуть у школі.

Світлофор зрадливо почервонів і Ярина загальмувала п’ятками на «зебрі». Спину пронизувала вібрація телефону, який лежав у рюкзаку, і дівчина, закотивши очі, витягнула смартфон, щоб побачити таке знайоме, але все таки надоїдливе «Лана».

- Шо? – дівчина не церемонилась, бо не любила йти по вулиці і говорити по телефону. Жіночка збоку уже наштопорила вуха, вслухаючись у чужу розмову.

- Де тебе носить? – у Лани дзвінке сопрано, яке здавалося ультра-звуком сонній Ярині. Вона уже бачила у голові, як найкраща подруга йшла коридорами третього поверху школи до кабінету хімії. На ній синя форма сиділа ідеально, спідниця до колін не робила схожою на літню жіночку, а волосся чорного відтінку з синім переливом коротким бобом і гривкою обнімало кругле лице ідеальними пасмами, які, на думку Ярини, ніколи не жирніли.

- Я вже йду. На світлофорі біля магазину. Через п’ять хвилин буду.

- Я ніколи не зрозумію, як можна жити за два квартали від школи і вічно спізнюватись? – Лана усміхнулась на іншому кінці розмови, а Ярина притиснула телефона щокою, одночасно защіпаючи рюкзака.

- Так само я не второпаю як ти, доїжджаючи з іншого кінця міста завжди приходиш вчасно. – гиркнула Ярина, ведучи боротьбу з замком, який заклинило. Коли він нарешті піддався і нещасні зошити перестали мокнути, Лана попрощалась та пообіцяла прикрити перед хіміком, нагадуючи, що першим уроком у них саме «улюблений» урок Ярини.

Ярина злісно хотіла заверещати, коли «зелене» нарешті загорілось. Вона зробила лише крок, але хтось позаду потягнув її за капюшон толстовки. Машина пролетіла повз на шаленій швидкості і у грудях дівчини серце зробило мертву петлю. От чорт! Ще б трошки і каюк б їй настав. Дівчина обернулась, щоб зустрітись з своїм рятівником, проте за спиною лише численні люди, що оминали її, ненароком штовхаючи у плечі.

На іншу сторону вулиці Ярина перебігла швидко і великими кроками, але різко зупинилась та майже загарчала. Розуміння що по лиці щось текло прийшло запізно. Джинси синього кольору стали коричневими, а сіра толстовка перетворилась на плямисту корову. На шкільному піджаку плям майже не було видно, але коли вони висохнуть, то болото хіба-що прийдеться здирати пальцями.

Але уже краще обхляпана дощовою калюжою, ніж мертва. Ярина знову озирнулась, сподіваючись впізнати невідомого героя чи героїню, але позаду уже нікого і не було.  Вона самотньо стояла посеред тротуару, безсовісно запізнюючись на перший урок.

У венах злість до водія-ідіота зашкалювала! Ярина шкодувала, що номерів не запам’ятала! Сказала б тоді дядькові що якийсь кретин гадає, що він Шумахер і їздить на «червоне»!

Дівчина стріпнула з себе болото і пришвидшила ходу, коли школа уже виднілась за поворотом. Охоронець тільки дивно глянув на невисоку постать, що швидко привіталась і побігла сходами наверх. Минула уже половина уроку, тому сумнівів у нього не було – це була Ярина Кисла.

Зла і розчарована ранком четверга, що почався зовсім з неправильної ноти, дівчина зайшла до класу. На серці стало легше, коли за столом порожньо. Олег Петрович і спізнення? Щось новеньке.

Однокласники майже не звернула увагу на чергове спізнення Ярини, хоча приглушені смішки позаду діяли на нерви.

- Боже мій! Поява Христа народу! – пролунало з останньої парти біля вікна і Ярина стиснула кулаки. – Який вид, Кислинка! Десять з десяти!

Та щоб він крізь землю провалився! Клятий хуліган! Голос Павла Наденка з задніх парт нервував Ярину майже до скрипу в зубах. Хлопець, що був на рік старшим, бо його залишили на другий рік, сидів горою м’язів за партою і виглядав більше смішно, ніж грізно. Дотепний юнак головний біль приносив лише вчителям, а однокласникам коліки в животі від своїх в’їдливих ремарок, які, на жаль, було нічим крити. Рубав Павло правду-матку завжди і всюди.

От і тепер завжди Ярина або Кислинка, як він її називав, каверкавши її прізвище, заявилась, мов той пудель, що валявся в багнюці. Сто п’ятдесят вісім сантиметрів росту з самого тім’я рудої, яка морква, голови до чорних берців були заляпані брудною водою калюж. Такі ефектні поява і образ не могли бути непомічені. Павло радісно усміхнувся, коли помітив, що щоки однокласниці стали схожі на її волосся.

- Йди на х… - прошипіла Ярина і досить голосно, бо язикаті варехи у середньому ряду замовкли.

- Ярино, а це вже вища форма хамства. – Олег Петрович Словенко зачинив за собою двері класу, тримаючи журнал під пахвою. Класний керівник одинадцятого класу не раз чував і гірші фразочки від своїх дітей, яких йому втулили у перший рік роботи. От і дотепер уже шостий рік підряд він мучився з цими шибайголовами свого класу, де дівчата були не менш агресивнішими за хлопців.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше