Розділ 7 «Очікування кінця або всього лише початок»

Ярина позадкувала і вперше за увесь цей кошмар відчула доторк. Спина дівчини вперлась комусь у груди. Розвернувшись, вона побачила класного керівника. Він спокійно стояв трохи осторонь з пустим поглядом.

- Олег Петрович! Ви мене бачите?! – Ярина закричала на повний голос.

- Бачу, Ярино. І чую. – він пожартував, ніби не усвідомлюючи божевільні навколо.

- Чому… чому там я?! – вона стиснула долоні у кулаки, щоб хоч якось втихомирити тремтіння. Зуби почали стукати, мов у невротика. – Що це за чортівня?!

- Заспокойся.

Вчитель сів на підлогу і стомлено опустив чоло на зігнуті коліна. На ньому зовсім не робочий одяг – футболка, розтягнена та зіпрата й спортивні штани. Волосся стирчало у різні боки, ніби після сну. Чоловік стомлено, майже у сповільненій зйомці, пригладив пасма на голові і поплескав долонею ліворуч від себе, запрошуючи Ярину сісти. Дівчина повільно опустилась донизу. Підлога заскрипіла, але ніхто, окрім неї самої цього не почув. Натовп біля неї самої розійшовся, коли тіло відвезли геть медики.

- Чому ви тут? – запитала Ярина. Олег Петрович скривився у посмішці і випрямив ноги. Тільки тепер Ярина помітила на його ногах тапочки.

- Інфаркт.

- Що? Який інфаркт? – дівчина неспокійно відбивала щелепами ритм. Зуби цокотіли досить швидко, все досі набираючи швидкість.

- У мене завжди було слабке серце. Цього разу, думаю це востаннє. – його голос такий спокійний та невимушений, що Ярині здалось, що вони обоє зійшли з розуму. – Ти ж ще здивувалась, чому я запізнююсь, чи не так? А я просто лежу у власному коридорі, не в змозі навіть покликати на допомогу.

- Господи…. – очі наповнились сльозами, бо Ярині стало настільки шкода молодого вчителя, що кулаки безсило лупнули скрипучий паркет. Голова спеціально відкинулась назад і вдарилась об стіну. Ярина дозволила краплям скотитись по щоках. Розплющила очі тільки тоді, коли лиця торкнулись чужі пальці, стираючи  сліди сліз.

- Не треба сліз. Не варто. – чоловічий голос, як мед: теплий та солодкий. – Я не заслужив.

Ярина довго дивилась йому в очі та продовжувала плакати. Навіть не так за собою, як за фактом, що, можливо, вони більше не побачать один одного. Крокодилячі краплі далі собі текли вниз, а Олег Петрович продовжував стирати їх теплими пальцями.

- Знаєте, я була у вас закохана... – іншого часу не буде, а сказати це було так необхідно!

- Я знаю. – чоловік засміявся і присунувся ближче. Дівчина напрочуд холодна, і це не дивно, вона прямо зараз втрачала багато крові. Її пальці стискались у кулаках і були дуже холодні. Шкіра бліда, а губи Ярини посиніли. Вона боролась за життя.

Вчитель відчував провину за скоєне перед нею. Знаючи, що дівчина нерівно до нього дихала він насмілився закрутити роман з її мамою. З викладачкою, яку покохав ще в університеті. Її чоловік, батько Ярини, був наставником юного Олега. І він так його зрадив. Совість мучила ночами. Він забрав у дівчат матір, у чоловіка – кохану дружину. Він знав, що зробив неправильно, проте почуття були сильнішими за уколи совісті. Також він знав, що жити йому недовго. Серце потребувало пересадки, а у черзі на операцію він був задалеко. Тому він здогадувався, що нова дружина продовжувала бути з ним більше з жалості, ніж з кохання. Дала йому можливість побути щасливим та коханим останні кілька років життя.

А тепер це буде втрачено. Вона стане вдовою, а спогади про нього зникнуть. Мабуть, вона повернеться до сім’ї. До доньок та колишнього чоловіка. Яринина симпатія до нього згасне, так само як і його недовге життя згасало у коридорі затишної квартири на другому поверсі.

Ярина витерла уже сухі щоки. Більше плакати не хотілось. Залишалось лише чекати. Чекати на щось. Чи смерть чи порятунок. На язику дівчини крутились тисячі питань. Олег Петрович навіть подумки дивувався, що ця балакуча дівчина зараз мовчала. У неї був шок. У коридорі стало порожньо. Лише калюжі крові залишились, відбиваючи світло згасаючого дня багряними плямами.

- Як ви думаєте, хто це зробив? – запитала Ярина. Олег Петрович повернув голову у її бік. Чоловік знизив плечима.

- Поняття не маю. Хтось дуже лихий. Ніж був загнаний по ручку. Тільки уяви яка це сила була задіяна. – говорив він повільно і вимушено, немов чоловіку було важко розкрити рота. – Бідна Олеся…

- Нащо я туди пішла? – Ярина схопила себе за волосся і потягнула його. – Якого чорта мене понесло геть з кабінету?

- Бо я запізнювався. А ти не любиш чекати. – вчитель легенько усміхнувся. Ярина скривилась. Лише зараз вона усвідомила, що дуже скоро її клас буде прощатись з вчителем. Вони плакатимуть, одягнені в чорне. Минулого року схожа біда сталась з восьмим класом. Їхня класна керівничка вистрибнула з вікна останнього поверху школи. Скільки тоді було сліз. Вчителі ходили, мов у воду опущені, а діти вперше на пам’яті Ярини не ганяли по школі з криками та вереском.

Вчителька була молода, так само як і Олег Петрович, вона була улюбленицею дітей свого класу та також викладала хімію. Павло, тоді ще був у випускному класі, був дуже пригніченим. Всілякі плітки ходили по школі через його стан. Казали, що лишили його на другий рік саме через його депресію через смерть Христини Іванівни. Ярина мало слухала чутки, бо вчителі старались придушити їх на зародку. Лана тоді бідкалась що буде зі школою, чи не закриють їх назовсім. Поліцейські нервували усіх своїми допитами та частими візитами. Але галас зтих, резонансна справа була закрита за статтею «Самогубство», а батьків вміло заспокоїла директорка школи. Життя повернуло у нормальне русло, а тепер через рік схожа трагедія.