Поліна

Поліна

Поліна

 

  За десять хвилин після отримання виклику машина патрульної поліції вже була на місці. Повідомлення про непритомну жінку років тридцяти, що лежить біля сміттєвого баку на вулиці, надійшло від старшого дільничного. Він помітив її, коли йшов зранку на роботу. Її світле волосся було скуйовджене і брудне, подекуди у крові. Джинси також були у темних плямах і місцями порвані, а зверху була одягнена майка, що мала сіро-білий колір від бруду. Незважаючи на це, було видно, що жінка не безхатченко. Можливо, на неї хтось напав вночі – усе тіло вкрите синцями і подряпинами, руки збиті, нігті зламані – напевно відбивалася. Невдовзі до поліціантів приєдналася машина швидкої та слідчий. Їм був доволі молодий старший лейтенант Сергій Самойленко. Він старанно оглянув місце злочину, обшукав постраждалу – ніяких документів при собі вона не мала. У руці жінка стискала кулончик з написом «Поліна», а у задньому кармані була фотокартка з зображенням дівчинки років десяти. Мала з довгим кучерявим волоссям рудувато-каштанового кольору позувала на камеру, надуваючи мильну бульбашку. «Можливо, дочка», - подумав слідчий і завернув у пакет для речових доказів цю світлину. Зробивши знімки на місці і взявши відбитки пальців, Сергій поїхав до відділку. Невідому не вдалося привести до тями і її відвезли до лікарні.

  Прибувши на робоче місце – слідчий одразу почав перевірку по відбиткам пальців, проте система не знайшла відповідностей. Далі Сергій відсканував фотокартку та почав шукати збіги з обличчям дівчинки по різним базам. Пошуки перервав дзвінок з лікарні – жінка прийшла до тями та вона нічого не пам’ятала з того, що відбулося. Також вона не може сказати, як її звати і хто вона. Закінчивши даремні пошуки по фото, Самойленко зібрався до лікарні, щоб поспілкуватися з невідомою та ознайомитися з висновками лікарів щодо її стану та тілесних ушкоджень.

  Сивий головний лікар в окулярах чекав на Сергія у своєму кабінеті. З його слів стало відомо, що у постраждалої струс головного мозку з, швидше за все, тимчасовою повною втратою пам’яті, а також незначні гематоми та порізи по всьому тілі. На одязі невідомої було знайдено краплини крові не її групи. Їх відправили на дослідження. Після розмови з лікарем, слідчий пішов до палати жінки. Вона лежала із заплющеними очима трохи нахиливши голову набік. Почувши, що хтось зайшов – швидко піднялася і розплющила очі, які виявилися темно-блакитного кольору. Голова була перемотана бинтом, а на руках подекуди виднілися наклеєні лейкопластирі. Для себе Сергій відзначив, що жінка була досить привабливою з підтягнутою статурою.

— Лежіть, лежіть, Вам не можна вставати.

— Добрий день!

— Добрий! Я – слідчий по Вашій справі, ось посвідчення -  старший лейтенант Самойленко.

— Дуже приємно, я би представилася, але не пам’ятаю, як мене звати, - з легкою посмішкою почала білявка, -   Тут мене називають  Поліною, бо при мені була прикраса з таким написом. А можна дізнатися Ваше ім’я? Якось не зручно по прізвищу звертатися.

— Звичайно, мене звати Сергій, - темноволосий слідчий протягнув руку для привітання, - тоді поки що буду Вас також називати Поліною. Сподіваюся, що ми дуже швидко дізнаємося, що трапилося з Вами і знайдемо Ваших рідних.

—  Дуже приємно, - Поліна протягнула руку назустріч, - я також на це сподіваюся.

— Подивіться, будь ласка, на це фото, - слідчий дістав свій телефон і показав перезняту копію фотокартки дівчинки, - Чи не пригадуєте Ви хто це, якісь можливо згадки у Вас є про цю дитину?

  Поліна пильно подивилася на фото і несхвально похитала головою.

— Це фото було з Вами, коли Вас знайшли.

— Ні, на жаль, я нічого не пам’ятаю.

— Дозвольте, я тоді сфотографую Вас для того, щоб розіслати по відділкам, можливо, хтось з рідних буде Вас шукати. 

  Жінка присіла на ліжко, поправила зачіску рукою та посміхнулась на камеру. Вона була доволі спокійною, як для людини, що не пам’ятала нічого і отямилася у лікарні серед невідомих людей. Зробивши фото, Сергій залишив Поліні свій номер телефону про всяк випадок – можливо, вона щось згадає.

  Дорогою до відділка, слідчого не залишало дивне відчуття від розмови з постраждалою. Вона з одного боку була приємною у спілкуванні, а з іншого боку – щось у ній турбувало його.  

  Повернувшись на роботу, Сергій одразу оформив орієнтування по Поліні і відправив його для інформування інших відділків, щодо знайденої невідомої особи. Для себе він також зробив копію знімку дівчинки з фото та роздрукував фото Поліни. Уважно поглянувши на них – він причепив їх кнопками до стіни з боку від свого комп’ютера. До кабінету зайшов майор Тимченко, в руках у нього була купа папок, які він підтримував підборіддям. Підійшовши до столу, майор вивалив усі документи поруч з комп’ютером Сергія. Папки трохи розлетілися і в кабінеті повіяло пилом.

— Завтра перевірка, треба, щоб ти закінчив з оформленням документів по цим справам, щоб нам по голові не настукали потім.

— Це ж я до ранку буду сидіти…

— А що поробиш? Ти знаєш скільки мені ще треба тут усього підготувати до завтра? – майор витер піт з лобу і чкурнув з кабінету.

  Сергій глибоко зітхнув, взяв першу папку і почав переглядати матеріали. Так він досидів десь до третьої ночі, після чого сон переміг і він заснув прямо на робочому столі, обпершись головою на руку. 

  Прокинувся він від телефонного дзвінка – телефонували з лабораторії щодо результатів дослідження крові з одягу Поліни. Сергій попросив надіслати їх йому на пошту. Позіхнувши, він подивився у вікно – сонце вже світило прямісінько на стіл, тобто було біля дев’ятої. Під промінням лежали ще дві папки, які він не встиг опрацювати вночі. Слідчий встав, підійшов до тумбочки і клацнув кнопку чайника, що стояв на ньому. Ранкова кава мала допомогти зібратися з думками. Заливши ложку кави окропом, він повернувся за стіл і взявся за мишку, щоб пробудити комп’ютер після сну. На пошті з-поміж інших листів був висновок з лабораторії. Згідно аналізу ДНК повного збігу по базі не було, та було знайдено інформацію про людину, що була найближчим родичем нападника – їм був Кононов Петро, якого усі знали як Рудого. Один із кримінальних авторитетів, який потрапив до бази тільки через якесь ДТП десятирічної давнини. Тоді його так і не вдалося притягнути до відповідальності. Це і не дивно – він займався і зброєю і наркотиками, а тут якесь порушення правил дорожнього руху… З ким же з родичів могла битися Поліна? Можливо це його брат? І що пов’язувало Поліну з цими людьми? В кінці аркушу був рядок з показником на Amelogenin – він був ХХ, отже – нападником була жінка. Сергій постукував ручкою по столу і розмірковував. Врешті, він вирішив поспілкуватися з Кононовим. Знайшовши адресу Петра, що значилася як його домашня, слідчий накинув шкіряну куртку і вийшов. Згідно з базою даних, кримінальний авторитет проживав за містом. Самойленко вийшов з відділку і попрямував до своєї машини. Старенький зелений «Ланос» стояв припаркований за рогом. Запаливши цигарку, Сергій відкрив дверцята, що трохи скрипнули, ніби привітавшись із ним, і сів у машину.  Дорогою він зателефонував до лікарні дізнатися, чи немає якихось новин про Поліну, та лікарі сказали, що пам’ять до неї так і не повернулася. Побачивши за вікном височенний п’ятиметровий паркан, Сергій зрозумів, що він вже наближається до володінь Рудого. На пункті охорони слідчий представився і попросив про зустріч із господарем. Капловухий охоронець, напевно бувший борець, повідомив, що Кононова немає, він поїхав до приватної лікарні, що знаходиться у його власності. Слідчий здав назад, щоб розвернутися. Саме у цей момент по дорозі під’їжджала червона машина. Трохи пригальмувавши, машина заїхала до двору. Через за тоновані вікна, Сергій розгледів кучеряву темноволосу жінку, що затуляла своє обличчя хусткою. Він вирішив трохи почекати. Машина під’їхала до будинку, водій зупинився біля входу і вийшов. Обійшовши машину, він відкрив задні дверцята і подав руку жінці з хустинкою. Коли вона вийшла з машини, стало видно, що її обличчя червоне від сліз.  Похлипуючи і прикриваюсь, вона забігла до будинку.



Марина Маркс

Відредаговано: 31.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись