2

Так, звісно. Я знала це, але навіть не думала, що знесилений – ось так!

Намагаючись пересилити бридливість, знову увійшла ментально у біополе. Придивилася.

Не було там насолоди. Огида, лють, і знову нескінченна хижа ненависть.

Зараз... ось зараз...

У момент, коли чоловік розрядився, там, у свідомості, на мить відкрилася вогняна сила. Інша – не така, як у мене. Сліпуча, гарна до запаморочення.

Полум'я, без якого межі Атавії не встоять.

Стиснувши мимоволі руки, я накинула на це Полум'я заздалегідь заготовлений аркан. Відлуння вогню ковзнуло по ланцюгу, обпалило – але майже одразу вщухло.

Побілілими пальцями я стискала енергетичну сіть, перевіряючи, чи все зробила правильно. Чи все вийшло.

Мені треба буде зняти цей аркан – на час битви. І повернути його на місце, щоб сила бранця не звернулася проти нас.

Ще раз перевірила всю сіть, щоб він не міг вирватися. Не міг заподіяти мені шкоди і виконував те, що велю. А якщо спробує – заподіяти чи ослухатися – його чекає болісний удар магії зсередини.

Удар, який ніхто не може витримати.

Так і приборкують небезпечних диких звірів. Якщо немає іншого виходу.

В останню мить здалося, десь там, у глибині, блиснуло щось дивне, несподіване... Але тут же зникло під тягарем печаток – і колишніх, і нових, накладених щойно мною.

– Ще трохи, – шепнув Ніссвіл, на мить притиснувши мене до себе.

Але одразу ж відпустив. Здригнувся, випадково торкнувшись невидимого ланцюга.

Постоявши ще трохи обличчям до нього, я дочекалася, коли дівчина піде. І лише тоді обернулася.

Ердан дивився – тепер вже точно на мене. І сумнівів, хто для нього став ворогом номер один, також не залишалося.

Це для держави, для моєї улюбленої Атавії, переконувала я себе. Час зараз важкий і кожен змушений чимось жертвувати.

– Вставай! – грубо гукнув один із вартових, потягнувши бранця за видимий ланцюг.

– Перевір, як він слухається, – тихо підказав принц. – Накажи йому йти до себе. Та на сьогодні – все.

– Ердане, – промовила я, і всередині бранця щось зародилося, вистрілило, розплескалося по аурі кривавими квітами.

Ім'я, зрозуміла я. Він пов'язаний ще й своїм ім'ям! Та що ж це за людина така, чим вона так не догодила, що з нею не змогли домовитися, найняти, зрештою! А натомість поводяться гірше, ніж із диким звіром!

Потрібно буде обов'язково дізнатися.

Але не сьогодні. Сьогодні я почувала себе вичавленою до краю.

Огидно я почувала себе.

– Встань і йди до себе, – сказала, дуже намагаючись, щоб голос звучав твердо, впевнено.

Із дикими тваринами завжди так. Не можна дати їм відчути слабину.

Із дикими людьми, мабуть, також. І я старанно тиснула своєю впевненістю, наскільки вистачало магії.

Загалом, я ніколи не скаржилася. Її було відміряно мені чимало. У батька навіть час від часу виривався жаль, що стільки безцінного дару – і мені, а не братові. Тому хто стане його прямим спадкоємцем, а не піде в іншу сім'ю.

Раб різко випростався. По енергетичному полю ковзнув яскравий імпульс, і сильна спина чоловіка болісно пересмикнулася. Руки напружилися, натягуючи ланцюги, але сторожі міцно утримували його.

Як і мої оновлені печатки, руни та аркани.

– Іди до себе, Ердане, – повторила я, і голос прозвучав м'якше, ніж мені того хотілося б.

Все-таки це неправильно, що такий сильний і... красивий, так, по-своєму красивий чоловік повинен томитися в полоні, справжньому рабстві!

Якби не цей лютий, майже скам'янілий вираз обличчя!

– Тобі потрібно відпочити, – несподівано для себе додала я.

Його спина залишалася напруженою, але руки спустилися. Ланцюги теж послабшали, він більше не намагався вирватися.

Якийсь час я розглядала різку лінію вилиць, за якою відчувалися стислі до хрускоту зуби. Рівний, майже аристократичний ніс. Високий лоб, на який падали сплутані пасми волосся. Вони ж, густі чорні пасма, розсипалися по плечах до спини.

Чоловік рушив до дверей. Охоронці попрямували з ним, а я стояла, дивилася услід. І відчувала, як накриває огидним почуттям, ніби я брала участь у чомусь брудному та неправильному, скільки не переконувала себе, що це вимушена необхідність!

– Завтра його перевірятимуть, – вимовив принц. – І ти теж маєш ще раз все перевірити. А потім направити до Безбарвних земель. На бій.

– Добре, – відповіла я. – Я все зроблю.

– Я не сумніваюся в тобі, люба.

Принц торкнувся губами моєї щоки.

– Почекай! – скинулася я, знову зачепившись поглядом за фігуру, що виходила у двері. Оголену. – Він же роздягнений!

Раб зупинився. Трохи обернувся, наче з очікуванням.

Зрозуміло, жодній нормальній людині не захочеться розгулювати голяка по королівському палацу! Навіть якщо вона полонена!

– Так треба, люба, – вкотре за сьогодні повторив принц.

– Але навіщо? – вкотре з подивом перепитала я.

На губах чоловіка мені привиділася похмура усмішка. Але він стояв майже спиною – і я не була певна, що не помилилася.

– Може... хоч щось? – поцікавилася несміливо.

– Ні, – відрізав принц.

Я знову відвернулась, не дивлячись, як бранець іде.

Неправильно! Це було неправильно!

Але принц, майбутній король, мій наречений довірив мені важливу державну таємницю! Я не знала нічого, і, можливо, те, що здавалося мені неправильним... лише здавалося?

– Я... можу ознайомитися з його справою? – промовила, коли важкі металеві двері зачинилися за Ерданом та його охороною.

– Це ні до чого, Ельві. До наступного пробудження я намагатимуся знайти для нього іншого фаірпата. Обіцяю.

Він узяв мене за лікоть і додав:

– Йдемо, проведу тебе до кімнат.

Не знаю чому, але я здригнулася від дотику. Аж раптом захотілося забрати руку.

Напевно, від напруження. Мені треба побути на самоті. Заспокоїтись.

Ми мовчки йшли. Ще вранці здавалося, ніщо не порушить безхмарного щастя, ніщо не зможе затьмарити наші стосунки! Але зараз... щось змінилося. Я не розуміла, не хотіла цього! І просто мовчки йшла вперед.