3

Ердан лежав на підлозі! На якомусь брудному покривалі, вкритий так само неприємним на вигляд і запах простирадлом. Без подушки. Скупчившись, скрутившись болісно – так, що захотілося наблизитися. Доторкнутися. Провести долонею по плечу.

Камін не горів, у кімнаті стояв запах пилу та вогкості, холодне каміння, здавалося, морозило ноги навіть крізь мої щільні туфельки.

Але не встигла я і кроку ступити, як полонений розплющив очі. Сів різко.

І глянув прямо на мене.

Кілька миттєвостей я розглядала його райдужки – бурштинові, що мерехтіли у відсвітах мого вогника.

– Не шкодує тебе наречений, – раптом видав Ердан.

Від несподіванки мої очі розширилися. Вперше я чула його голос! Ну, за винятком хрипких лайок, які навіть не впевнена, що він промовив вголос. Вперше – нормальні слова! Коли вже майже переконала себе, що розмовляти він не здатний, що недостатньо розумний – тому його й тримають виключно заради сили! Яка потрібна Атавії.

– Чому? – промовила, намагаючись залишатися твердою та спокійною.

– Поцікався у нього, як я розправився з попереднім фаірпатом, який намагався мене контролювати.

Справді, підтакнув внутрішній голос... невже у всьому королівстві більше не знайшлося сильних фаірпатів-чоловіків, майстрів печатки?!

Ніссвіл довіряє мені. Саме тому попросив мене! Навколо нього постійно плетуться змови.

– Я сильний фаірпат і принц може повністю покладатися на мене, – озвалася.

Ердан так зневажливо хмикнув, що захотілося переконати його... принц просто впевнений у моїх силах! І він увесь час був поряд!

Не бажаючи виправдовуватися перед рабом, я озирнулася, куди присісти – але тут не було нічого! Абсолютно! Гола підлога, невелике віконце, двері до вбиральні. Я навіть зазирнула – ну, хоч душ є. І те тішить.

Ердан продовжував зневажливо кривитися, але мовчав.

– Давно ти тут... прокидаєшся? – запитала я.

Усередині знову зростало, міцнішало бажання... якщо не змінити те, що змінити неможливо, то хоча б полегшити страждання цієї людини. Все-таки людини!

– Років... десять, – його очі спалахнули дикою люттю.

– І... завжди – ось так? – я повела рукою довкола.

– О, це ще не найгірший варіант. Якщо, звичайно, ти не прийшла мене бити, ґвалтувати чи перевіряти міцність власних пут.

– Я? Боги, звісно, ні!

Трохи подумавши, вимовила рішуче:

– Вставай.

Він неохоче підвівся, обличчя наче закам'яніло – і я раптом злякалася, що нічого більше не почую.

Чоловік розпрямив широкі плечі та стояв оголеним. Я відчувала його силу, лють – і водночас уразливість. Переді мною.

Навіщось провела поглядом по грудях, ребрах, руках, вишукуючи сліди побоїв та ланцюгів.

Але не знайшла. Схоже, до нього приводили лікаря. Гарного лікаря, який залікував усі рани. Хоч щось...

– Прикрийся, – попросила, коли очі опустилися нижче.

Знову посміхнувшись, він підібрав з підлоги простирадло і загорнувся в нього.

А я тим часом визирнула за двері. Впіймала погляд одного з охоронців. І наказала:

– Викличте служниць. Тут треба все вимити. Принести ліжко та чисту постіль. Розпалити камін.

– Але... не належно, ваша світлосте, – заперечив охоронець, явно не бажаючи сперечатися з майбутньою королевою. – У нас не було розпоряджень.

Його ж у бій готують! Ну як так можна?

– Вже є. Виконуйте.

Подумала, згадуючи, що бачила у ванній кімнаті. Здається, нічого.

– Ще рушник із шампунем, – додала. – І... одяг.

Обличчя охоронця налилося рум'янцем – чи, швидше, багряними плямами. І він таки не витримав:

– Не належить, ваша світлосте! Одяг буде лише завтра. Для битви.

– Так? – я задумливо окинула його поглядом з голови до ніг. – Тоді знімайте свій.

– Що? – оторопів бідолаха, поки другий намагався не відсвічувати і чекав, чим усе скінчиться.

– Ну, до ранку можна побути без одягу, правильно? Знімайте, що такого?

– Ваша світлість, – хлопець ковтнув. – Зараз все буде.

– Чудово. Чекаю. І взуття не забудьте! – мені навіть дивитися було холодно на босі ноги Ердана, що стояли на кам'яній підлозі.

Обернулася до нього. На обличчі його застиг дуже дивний, недовірливий вираз, але губи раз у раз складалися в захисну лякаючу усмішку.

– Тебе нагодували? – поцікавилася.

– Не належить, – відповів раб.

Я хотіла було обуритися. Але вчасно пригальмувала, спробувала пригадати, що знаю про тіньову стазу.

Це особливий стан. У нього занурюють або злочинців, котрих з якихось причин не можна страчувати. Найчастіше політичних, на випадок, якщо знадобиться додаткова інформація. Або тяжкохворих.

– Після стази, – підтвердив мої думки все той самий охоронець, відключивши переговорний артефакт у себе на формі.

Дивна це була стаза. М'язи бранця вже працювали справно, більше не здавались безформною купою. Навпаки, дуже навіть форменою... Отже, їх якось тренували, та й іншу активність організму підтримували. Напевно, магією підгодовували.

– Але ж пити можна, – відповіла я. – А води я тут також не бачу. Скільки неможна їсти? Години чотири?

– Зазвичай його годують зранку.

Ніби сподіваючись, що на цьому все і скінчиться, хлопець перевів погляд на служницю, що наближалася. Та тримала в руках рушник і щось із одягу. Зирнула запитливо, відчайдушно стримуючи позіхання, і я посторонилася, вказуючи їй на бранця.

Погляд дівчини жваво, зацікавлено заблищав. Весь сон як рукою зняло, вона стрільнула очима, з усмішкою розглядаючи загорнутого в простирадло чоловіка.

Той відповів такою злісною гримасою, що дівчина ледь не подавилася власною посмішкою.

І вирушив у ванну, звідки через хвилину почувся плеск води.

Поки я його чекала, з'явилися ще двоє дівчат з ганчірками та відрами. Явно розбуджені та не надто задоволені. Але мені хотілося привести все до ладу зараз. Якби знала, зайнялася б цим питанням раніше! Але навіть подумати не могла, що перед битвою, в якій на нього розраховують, Ердана покладуть на холодну жорстку підлогу.