14

Ми з Ерданом підхопилися одночасно.

Кричала... не людина. Тварина?

Я ніколи не чула такого крику. Але Ердан, здається, щось зрозумів. Метнувся до виходу – і я кинулася за ним.

Сіру темінь висвітлював тільки меч із його Полум'я, вихоплював клуби туману, залишки колишніх споруд, кістяки дерев.

Ми промчали подобою вулиці, праворуч тінями промайнув колись пишний сад. Під ноги викотився темний, просочений сірою імлою, невпізнанний плід.

– Нічого не їж, – трохи обернувшись, кинув Ердан.

Пересмикнувшись, я лише перестрибнула плід. У мене не виникло б бажання його з'їсти, навіть якби я тиждень нудилася голодом!

Ердан завернув за черговий з будинків.

На мить мені стало не по собі. Що там?!

Слідом забігла за кут... і загальмувала. Вражено завмерла.

Попереду, в колись чиємусь затишному подвір’ї, прямо на землі лежав...

Дракон.

Луска вигравала, вилискувала у світлі Полум'я всілякими фарбами – настільки яскравими після сірості та темряви, що на очах виступили сльози.

Молодий! Ще сутінковий, що не набрав остаточної форми.

На тілі червоніли кілька ран, з яких сочилася палаюча рідина.

Я на мить завмерла. Ніколи не бачила драконів. І навіть не уявляла, що колись побачу!

Як він тут опинився? Що трапилося?!

З гучним чавком поряд вибухнув черговий міхур, і з нього шарахнули кілька тварюк. Одна вчепилася зубами в ногу дракона, і той знову крикнув. У мене ажно серце стиснулося!

Ердан підняв меч, розділив його на два парні клинки і з шаленою швидкістю почав відбиватися.

А я зробила кілька кроків уперед, присіла перед мордою.

Дракон розплющив затуманені очі. Ердан продовжував боротися – я не випускала його з поля зору. Декілька величезних вогняних сплесків осяяли Безбарвні землі, розігнали морозну сірість.

Провівши долонею по теплому, ледь вологому носу, я обережно зазирнула животині в очі.

Серце завмерло. Я перечитала стільки книжок! Вивчала драконів, мріяла хоч колись зустріти хоч одного! І давно вже змирилася з тим, що це неможливо. Що дракони більше не відгукаються.

Саме тому мені довелося перекваліфікуватись на інших тварин.

Як, як він опинився тут? Так близько до людських земель? До Атавії?

Може це шанс для нас?

Заспокоївши думки, що побігли лавиною, я спробувала повільно, обережно торкнутися його свідомості.

«Що з тобою?»

Мені відповів дикий виплеск болю.

Ще один спалах Полум'я, поряд почулися кроки. Глухі, ніби туман вбирав у себе і звуки.

Я підняла очі на Ердана, що наближався. Чоловік навіть не захекався – і я все більше і більше усвідомлювала, наскільки цінний він для Ніссвіла. Для нашої країни. З якою легкістю розправляється з породженнями мороку!

– Він важко поранений, – промовила, підводячись.

– Вона, – поправив мене Ердан.

Я з подивом глянула на нього, потім – на дракона. Налаштувалася, вдивляючись мисленим поглядом... І зніяковіла. Справді вона. Дівчина.

– Треба забрати її звідси, – Ердан ще раз уважно озирнувся. – Усередині будинків тварі з'являються рідше.

Кілька миттєвостей я придивлялася до важкої – метри три завдовжки – тушці. Це буде непросто... Знову провела рукою по носі.

Після цього сконцентрувалася. Левітація ніколи не була моєю основною силою, але дещо я вміла. Направила обережні потоки, рівномірно розподілила. Повільно, натужно дракон піднявся над землею... і раптом стало набагато легше!

Розплющивши очі, я виявила Ердана. Він витяг долоні вперед і своєю силою допомагав мені втримати драконицю в повітрі.

Усміхнувшись йому вдячно, я взяла його руку – вчителі казали, що так простіше спрямувати загальний вектор руху.

Бранець поглянув на мене, але нічого не сказав.

Повільно, ведучи в повітрі драконицю, що плавно погойдувалася, ми затягли її в один з найближчих будинків. Туди, де було зруйновано значну частину стіни, щоб протиснути нашу ношу.

Ердан знову прокотив Полум'я по стінах, підлозі, стелі. Тут не лишилося меблів, тільки порожнє, сире приміщення. Ми обережно поклали драконицю на потріскані дошки.

Вогнища тут теж не знайшлося, і вогонь Ердана зібрався в кутку, де й почав потріскувати, даючи нам трохи світла.

– Ти вмієш лікувати? – запитав бранець.

– Зовсім краплю. Лікування – це магія води. Але спробую.

Настроюючись, я обережно пішла довкола дракониці. Її боки важко здіймалися, рани продовжували сочитися кров'ю. Очі закотилися – вона була непритомна.

Я повільно наблизилася до постраждалого боку.

– Візьми, – в руку щось тицьнулося.

Поглянувши, я виявила смужку тканини, яку простягав Ердан.

– Видають на випадок поранень, – пояснив той.

Кивнувши, я обережно почала обтирати луску. Ердан взявся за інший бік – тканину він, схоже, благополучно розірвав.

Серце продовжувало калатати, в голові крутилося стільки запитань! Але я дуже постаралася позбутися їх усіх. І зосередитись на головному.

Маленький, теплий промінчик – він проникає всередину дивовижного створіння, зливається з його власною силою та повільно, дбайливо закриває краї рани, вдихає у неї енергію. І та допомагає організму впоратися, зцілитися.

І далі. Ще одна рана.

І знову промінчик, і знову злиття сили, наскільки це можливо.

І ще.

Якоїсь миті Ердан смикнувся. Підстрибнув до порога. У руці знову загорівся меч – і я зрозуміла: тварі підібралися дуже близько.

Але я лишила це на нього. А сама, намагаючись не втратити концентрації, продовжувала повільно пересуватися, наповнювати теплом драконячі рани.

Дракониця, як і раніше, залишалася непритомною. Обійшовши всю тушку і вливши в неї просто безліч енергії, я втомлено опустилася на підлогу, відкинулася на стіну.

Пролунали кроки, я мляво сіпнулася. Напевно, навіть якби з'явилася твар, у мене не вистачило б сил дати їй відсіч.