15

Не знаю, як, але я таки заснула. Прокинулася різко – від незнайомого, неприємного відчуття неясної... пустки.

Розплющила очі і одразу схопилася.

Дракониця зникла! Наче все, що ми бачили вчора, було сном!

Я обернулася до Ердана – той миттєво розплющив очі. Схоже, теж задрімав. Одним плавним рухом перетік на ноги, в руці блиснуло Полум'я.

– Шабассарава! – вилаявся. – Де вона?

– Не схоже, щоб хтось з'являвся, – я озирнулася, тактовно не нагадуючи, що він збирався чатувати. Але Ердан, схоже, сам на себе сердився:

– Задрімав, – видав крізь зуби.

– Не дивно, – я м'яко торкнулася його руки. Облизала пересохлі губи. – Ти бився, та й до цього...

Я пересмикнулася, згадавши, що з ним витворяли у палаці. Сам він похмуро промовчав, і я додала:

– Думаю... можливо, їй стало легше, і вона стала нематеріальною. Не уявляю, як, з такими ранами, але... іншого мені на думку не спадає.

– На, ковтни, – Ердан дістав звідкись із внутрішніх кишень, де у нього зберігалося все видане, флягу з водою. – Залишилося замало. Тут нема чого пити, вода у старих колодязях заражена, якщо не пересохла.

Я із вдячністю прийняла флягу, зробила кілька ковтків, насилу змусивши себе відірватися.

Живіт теж зводило голодом, але Ердан похмуро розвів руками:

– Їди мені з собою не дають. Я маю час від часу повертатися. Якщо треба – порталом перекидають в інше місце.

Він ковтнув лише раз і прибрав флягу на місце.

– Піду гляну зовні.

– А я пройдусь по дому, – погодилася я. – Вона могла стати нематеріальною і спробувати відповзти.

Ердан кивнув, рушивши до дверей. Користуючись його досвідом, я зібрала в долонях вогонь і послала хвилю перед собою.

Будинок був невеликий, одноповерховий. Моя сила ненадовго проявляла фарби – старі, вицвілі, і все ж таки набагато приємніші оку, ніж навколишня сіра хмарь.

Наступною я виявила спальню, в котрій якимось дивом уціліла лише дитяча люлька, підвішена до стелі.

Так і уявлялося, як люди швидко збираються, залишають обжиті місця, бачучи, що Безбарвні землі підступають надто близько. Що сірі тумани клубляться вже поряд із рідним подвір'ям...

Ще одна кімната, камора з безліччю порожніх полиць, і навіть вбиральня. Веранда з іншого боку майже не зруйнована. Усюди шари сірого нальоту, нічим не потривоженого. І ані сліду дракониці.

Вийшовши на веранду, я виявила Ердана. Він напружився, Полум'я в руці спалахнуло – але розслабився, побачивши мене.

– Нічого? – сумно спитала я.

Він хитнув головою.

– Це моя провина, – раптом видав.

– Що? – не зрозуміла я.

– Я прикликав її.

Сказати, що я здивувалася – нічого не сказати. У голові промчав цілий караван припущень.

– Ти ж нічого про них не знаєш? – озвучила я основну думку з цього каравану. – Як ти міг прикликати?

– Тому, мабуть, і схибив.

– Але... навіщо?

Ерданові очі спалахнули, він стиснув кулаки. Усміхнувся криво:

– Що, повірила? Звісно, не я. Думав, може, ти. Адже тобі принц Араберг пропонував.

Моя емпатія стрепенулась. Схоже, він збрехав. А ось перші слова... на мою думку, він вірив, що прикликав. І справді відчув себе винним.

Янтарні очі продовжували горіти, на мить здалося, він пошкодував, що сказав мені. І, певно, я раптом зрозуміла. Авжеж, хотів прикликати! Хоча б драконів – хоч когось, хто міг би йому допомогти.

Тільки цього навчають спеціально. А його навряд чи хтось навчав.

– Ти й раніше намагався? – спитала обережно. – Але ж вони не відгукувалися?

– Нічого я не намагався.

– Але ж це... Я думаю, якби тобі вдалося закликати драконів, це було б просто дивом для Атавії! І Ніссвіл напевно перестав би тримати тебе в полоні!

– Ти думаєш? – голос Ердана пролунав грізно, сам він вмить опинився поруч, майже злетівши до мене на веранду. Очі блиснули люттю, змусивши відсахнутися. – Я бачив, як він маніпулював тобою, принцесо. Він взагалі... той ще маніпулятор. А ти постійно намагаєшся його вигородити. Скажеш йому – і клянуся, я знайду спосіб заткнути тобі рота!

Не розумію, що його так розлютило! Пару хвилин тому мені здалося, що в ньому промайнуло щось людське. Справді тривога за поранену драконицю. А тепер переді мною знову був дикун, якого краще тримати на повідку. Я навіть машинально намацала ланцюг і больову руну.

Декілька миттєвостей ми стояли, не відводячи один від одного поглядів.

– У будь-якому разі, вона зникла, – сказала я, намагаючись загасити його спалах. – Ердане, як далеко ми дійдемо без їжі та води?

Здавалося, у його погляді промайнув сумнів. Навіть співчуття, розуміння, що я не звикла до таких навантажень.

Але він лише повернувся:

– Чим швидше підемо – тим швидше прийдемо, – промовив.

І першим стрибнув униз: на веранді не було сходинок.

Десь у нормальних, не заражених Безбарвністю землях, настав світанок.

Чи помітила Аманда, що я зникла? Здійняла тривогу? Чи знає Ніссвіл? Мусить же зранку прийти перевірити, як там Ердан... ну і я. Чи, може, матуся намагається зі мною зв'язатися?

З учорашнього дня ми зовсім небагато просунулися. І, зізнатися, я сама не розуміла, чи хочу, щоб нас якнайшвидше знайшли.

Його слова про маніпуляції звучали образливо... але я не могла викинути їх з голови. А ще раптом подумала про інше. І поспішила наздогнати:

– Ердане!

Дочекалася, поки він гляне на мене, і спитала:

– Звідки ти знаєш про принца Араберга?

Ердан кинув на мене похмурий погляд. Після хмикнув:

– Ніссвіл пробовкався.

Це прозвучало... дивно. Наш принц не з тих, хто пробовкався б випадково. Не при бранці! Але ж я бачила, як охороняли Ердана. Навряд чи хтось із охоронців з ним взагалі хоч про щось розмовляв!

– І... що ти про нього знаєш? Про принца Ілсанта, – обережно спитала.

Може, Ердана попередили, що Араберг небезпечний? Ну чи й справді... дракон?